Розділ «Джон Роналд Руел Толкін «Сказання про дітей Гуріна»»

Багато пісень переспівали, багато сказань переповіли ельфи про Нірнает-Арноедіад, Битву Незліченних Сліз, під час якої загинув Фінґон і зів'янув цвіт елдарів. Якби почати їх зараз переказувати, то цілого людського життя би не вистачило, щоби переслухати всі. Тож тут хіба перелічимо ті діяння, які стосуються долі Дому Гадора та дітей Гуріна Незламного.

Зібравши нарешті всі сили тамтешні, які тільки зміг віднайти, Маезрос призначив початок битви на ранок у день Середліття. Того дня сурми елдарів вітали пробудження Сонця, і на сході здійнялася хоругва синів Феанора, а на заході — хоругва Фінґона, Короля нолдорів.

Тоді Фінґон поглянув зі стін Ейтель-Сіріону в бік свого війська, вишикуваного у бойових шеренгах по долинах і лісах на сході Еред-Ветріну, добре захованого від очей Ворога; і він знав, що воякам немає ліку. Адже тут зібрались усі нолдори Гітлуму, а до них приєдналося чимало ельфів із Фаласу та з Нарґотронда і ще сила-силенна людей. Праворуч розташувалося воїнство Дор-ломіну й усі витязі братів Гуріна та Гуора, до котрих приєднався Галдір із Бретілу, їхній родич, із багатьма лісовими людьми.

Потому Фінґон глянув на схід і угледів ельфійським зором віддалік куряву та відблиски сталі, неначе зорі в тумані, і зрозумів, що то Маезрос виступив уперед, і зрадів серцем. Тоді він глянув у напрямку Танґородріму і, побачивши темну хмару довкола нього та чорний дим угорі, зрозумів, що вони роз'ятрили гнів Морґота і виклик їхній буде прийнято, і на серце Фінґона лягла тінь сумніву. Але тієї ж миті пролунав клич і помчав на крилах південного вітру з долини в долину, й ельфи та люди загаласували від подиву і радості. То Турґон, незваний і нежданий, відчинивши браму Ґондоліна, підходив із десятитисячною армією воїнів, у блискучих кольчугах, озброєних довгими мечами та списами, які височіли, немов густий ліс. Отож, коли Фінґон почув звіддалік дзвінку сурму Турґона, тінь відступила, і серце його піднеслось, і він голосно скрикнув:

— Утуліе'н ауре! Аія Елдаліе ар Атанатарні, утуліе'н ауре! Час настав! Узри, елдарський народе, та ви, отці людей, час настав!

І всі, хто зачув, як між пагорбів котиться луна його могутнього голосу, загукали у відповідь:

— Аута і ломе! Ніч минає!

Це було незадовго до початку великої битви. Адже Морґот чимало довідався про те, що зробили та задумали його недруги, і замислив недобре на час їхнього нападу. Значна військова сила Анґбанда вже підтяглася до Гітлуму, а інша, ще більша, тієї самої пори рухалася назустріч Маезросові, щоби не дати возз'єднатися королівським силам. Ті, що виступили проти Фінґона, всі були зодягнуті в сіро-коричневий одяг і не оголювали зброї, тож коли про їхнє наближення стало відомо, вони вже перейшли далеко за піски Анфауґліту.

Тоді серця нолдорів сповнилися жагою, а їхні капітани зажадали повбивати недругів просто посеред рівнини, та Фінґон виступив проти цього.

— Стережіться підступів Морґота, володарі! — звернувся він до них. — Його сила завжди значніша, ніж видається спочатку, а справжні наміри відрізняються від тих, які він одверто показує. Не викривайте власних сил, нехай ворог розтратить спершу свої у боротьбі з пагорбами.

Королі постановили, що Маезрос із цілою військовою силою ельфів, людей і гномів повинен відкрито пройти строєм через Анфауґліт, а коли у відповідь, як він сподівався, виступлять основні армії Морґота, із Заходу нагряне Фінґон, так що дружину Морґота буде затиснуто, неначе між молотом та ковадлом, і розбито дощенту; а знаком цього мали би слугувати вогні на сигнальній вежі в Дортоніоні.

Однак своєму Капітанові на заході Морґот наказав будь-що виманити Фінґона з-під укриття пагорбів. Він, отож, сміло рухався вперед, допоки його частина лінії фронту розтягнулася вздовж потоку Сіріон від стін Барад-Ейтеля до Твані Сіреха, так що вояки на аванпостах Фінґона дивилися ворогові в очі. Та ворожий виклик залишився без відповіді, а кпини орків застрягали їм у горлянках, коли вони спостерігали за мовчазними стінами та прихованою загрозою, що нависала від пагорбів.

Тоді Капітан Морґота вислав вершників із хоругвами перемовин, і вони проїхали попід самісінькими стінами передових укріплень Барад-Ейтеля, везучи полоненого під час Битви Браґоллах і осліпленого Ґелміра, сина Ґуіліна, володаря Нарґотронда. І герольди виставили його наперед, гукаючи:

— Отаких у нас удома хтозна-скільки, та покваптеся, якщо хочете їх застати. Бо повернувшись, ми з усіма вчинимо ось як.

І, відтявши Ґелмірові руки та ноги, вони покинули його напризволяще.

На біду, в той момент на аванпостах саме був Ґвіндор, син Ґуіліна, з багатьма нарґотрондцями; а піти на війну, зібравши усю можливу військову силу, його спонукала туга за поневоленим братом. Отож, гнів його спалахнув, мовби полум'я, і він скочив на коня, і разом із ним помчало ще чимало вершників, і вони напосілися на глашатаїв Анґбанда, і повбивали їх; а далі всі нарґотрондці пішли за ними, глибоко врізавшись у ряди анґбандців. Побачивши це, воїнство нолдорів сповнилося завзяттям, і Фінґон надягнув білий шолом, і заграли сурми, й усе його військо кинулося з пагорбів у раптову люту атаку.

З сяйвом мечів, які повитягали з піхов нолдори, могло зрівнятися хіба що буяння полум'я в очеретяному полі, а їхній наступ був такий стрімкий і жорстокий, що майже цілковито зруйнував задуми Морґота. Раніше, ніж до армії, що здійснювала обманний маневр, надійшло підкріплення, її розбили та знищили, а знамена Фінґона перетнули долину Анфауґліт і замайоріли перед стінами Анґбанда.

Ґвіндор і нарґотрондці завжди були на вістрі атаки, а тепер їх і поготів не вдалося би стримати. Вдершись досередини через зовнішні брами, вони повбивали сторожу в самісіньких палацах Анґбанда; і Морґот, сидячи на низькому троні, здригнувся, зачувши, як вони гупають у двері. Втім, сталося так, що Ґвіндора спіймали в пастку і схопили живим, а людей його винищили, бо Фінґон не зміг прийти їм на допомогу. Адже Короля нолдорів одкинула від стін Анґбанда, завдавши великих втрат, випущена через безліч потаємних дверей у Танґородрімі основна військова сила Морґота, яку той зумисне тримав напоготові.

Потому, на четвертий день війни, в долині Анфауґліт розпочалася битва Нірнает-Арноедіад, скорботності якої не вмістить жодне сказання. Про все, що відбулося на східному фланзі битви — про розгром гномами з Белеґоста дракона Ґлаурунґа; про віроломство східнян, про поразку воїнства Маезроса та про втечу синів Феанора — далі тут не йтиметься. На заході ж військо Фінґона відступало через піски, і там загинув Галдір, син Галміра, й більшість людей із Бретілу. А на п'ятий день затемна, коли до Еред-Ветріну було все ще далеко, армії Анґбанда облягли військо Фінґона, і битва не вщухала аж до світання, щомиті стаючи дедалі запеклішою. Вранці у воїнів Фінґона з'явилася надія — до них долинули звуки сурем Турґона, який наступав із основним лицарством Ґондоліна. Раніше він, отаборившись на південному фланзі, охороняв переправи Сіріону та стримував більшість свого воїнства од необдуманої атаки. А тепер поспішав на підмогу братові; й нолдори Ґондоліна здавалися богатирями, а їхні лави сяяли проти сонця, неначе сталева ріка, адже меч і спорядження навіть найнезначнішого з воїнів Турґона вважалися безцінними серед людей.

І ось фаланги бійців Короля прорвалися крізь шеренги орків, а Турґон прорубав собі шлях до брата. І кажуть, що радісною була зустріч Турґона з Гуріном, який стояв обіч Фінґона, хоч і відбулася вона в розпал битви. Військо Анґбанда вдалося на деякий час відкинути назад, отож Фінґон зміг продовжити відступ. Однак на ту пору Морґот, розбивши Маезроса на сході, правував незчисленною силою, і перш ніж Фінґон і Турґон спромоглися дістатися до безпечних пагорбів, на них, мовби шалений потік, навалилися недруги, втричі переважаючи за кількістю всю королівську міць. Ґотмоґ, верховний капітан Анґбанда, пішов у наступ і врізався темним клином у лави ельфійського лицарства, оточивши Короля Фінґона та відтіснивши Турґона і Гуріна аж до Твані Сіреха. Потому він розвернувся і накинувся на Фінґона. Затятою була їхня битва. Нарешті Фінґон залишився стояти сам-один поміж тілами вбитих бійців і боровся з Ґотмоґом доти, доки ззаду до нього не підкрався балроґ і не оповив його сталевим батогом. Тоді Ґотмоґ потнув Фінґона чорною сокирою, аж зметнулось увись біле полум'я над королевим розколотим шоломом. Так загинув Король нолдорів; перетворився на прах під ударами ворожих булав, і срібно-блакитний ельфійський стяг опинився у багнюці, перемішаній із кров'ю.