Розділ «Джон Роналд Руел Толкін «Сказання про дітей Гуріна»»

— Хіба тільки мудра порада зупинить тебе, — докинув Тінґол.

— Що ж ти порадиш, володарю? — запитав Турін.

— Постава видає в тобі мужа, вже нині вельможнішого за багатьох інших, — відповів Тінґол, — але, допоки ти не досягнув повного розквіту зрілості, написаного тобі на роду, терпи, випробовуй і тренуй власну міць. Отоді, можливо, тобі вдасться уславити твій рід. І все ж мала надія на те, що одна-єдина людина спроможеться завдати шкоди Темному Володареві інакше, ніж допомагаючи ельфійським володарям якомога довше тримати оборону.

Тоді Турін сказав:

— Берен, мій родич, спромігся на більше.

— Берен і Лутіен, — поправила його Меліан. — Але ти чиниш надто сміливо, розмовляючи так із батьком Лутіен. Думаю, твоя доля не злетить аж так високо, Туріне, сину Морвен. Хоча велич і справді криється в тобі, а доля твоя переплетена з долею ельфійського народу в біді й у щасті, проте остерігайся себе, якщо занесеться на біду.

Помовчавши трохи, вона заговорила до нього знову і сказала так:

— Тепер іди, названий сину. І прислухайся до поради Короля — вона-бо завжди мудріша за те, що підказує тобі власне єство. Одначе не думаю, що ти довго проживеш із нами в Доріаті, досягнувши зрілості. Якщо ж у прийдешні дні згадаєш ці слова Меліан, вони підуть тобі на користь: бійся і холоду, і полум'я серця твого — натомість, коли зможеш, учися терплячості.

Потому Турін уклонився й пішов геть. А небавом одягнув Драконів Шолом, узяв до рук зброю, вирушив до північного узграниччя і там приєднався до ельфійських воїнів, котрі вели неперервну війну з орками й усіма слугами та сотворіннями Морґота. Так, щойно діждавши закінчення отроцтва, Турін випробовував силу та мужність; і, пам'ятаючи про кривди, завдані його роду, юнак не мав рівних у відвазі й зазнав численних поранень списами, і стрілами, і кривими лезами орків.

Але жереб оберігав Туріна від смерті, тож у лісах пішов поголос, наче знову з'явився Драконів Шолом із Дор-ломіну. І поголос отой почули далеко за межами Доріату. І багато хто дивувався, кажучи:

— Хіба дух людини може повернутися після смерті? Чи Гурін із Гітлуму і справді зумів вирватися з пекельних задвірків?

На той час лише один із прикордонників Тінґола володів зброєю майстерніше за Туріна, і був то Белеґ Міцнолукий. Белеґ і Турін пліч-о-пліч зустрічали всі небезпеки і разом сходили дикі ліси од краю до краю.

Так минуло три роки, впродовж яких Турін рідко навідувався до чертогів Тінґола і не дбав уже ні про власний вигляд, ані про вбрання: мав нечесане волосся, покривав кольчугу сірим, пошарпаним негодою плащем. Але третього літа сталося так. що по досягненні двадцяти років Турін, жадаючи відпочинку та потребуючи хорошого зброяра, несподівано з'явився в Менеґроті й одного вечора зайшов у залу. Тінґола там не виявилося, бо він разом із Меліан саме був у зеленому лісі — так любив Король потішити себе в розпал літа. Виснажений дорогою, поглинутий думками, Турін навмання обрав собі місце. На біду, він сів на лаву поміж старійшинами королівства якраз там, де зазвичай сидів Саерос. Отож, припізнившись і побачивши на своєму місці іншого, Саерос розгнівався, бо подумав, що Турін учинив так через гординю, щоби зумисне образити його. І гніву не зменшило те, що решта присутніх не докоряла Турінові, а прийняла його гостинно — як гідного їхнього товариства.

Спершу Саерос удавав, ніби одностайний із усіма, навіть пересів на інше місце, якраз навпроти Туріна.

— Рідко нас вшановують присутністю прикордонники, — сказав він, — тож я радо поступаюсь облюбованим місцем, аби скористатися нагодою побесідувати з одним із них.

Але Турін, котрий саме розмовляв із Маблунґом Мисливцем, не підвівся, а лишень коротко відказав:

— Я вдячний тобі.

Потому Саерос засипав його питаннями щодо вісток із узграниччя та власних Турінових звершень у нетрях; і хоча слова його видавалися чемними, їх насмішкуватий тон приховати було складно. Турін, урешті, стомився й озирнувся довкола себе, і спізнав гіркоту вигнання, і від світла та сміху ельфійських чертогів думки понесли його до Белеґа та лісового життя, а вже звідти — далеко-далеко, до Морвен у Дор-ломіні, у батьківський дім. Чорні думи тінню лягли на юначе чоло, і запитання Саероса лишилося без відповіді. Тоді, сприйнявши похмурість як особисту образу, Саерос дав волю гніву і, діставши золотий гребінь, пожбурив його на стіл перед Турін ом, крикнувши:

— Людино з Гітлуму, ти, безсумнівно, сів за цей стіл похапцем, отож пошарпаний плащ пробачити тобі можна. Але так занехаяти волосся, щоби воно нагадувало зарості ожини… Напевно, якби воно не закривало вух, ти би краще чув те, що до тебе кажуть.

Турін промовчав, але зміряв Саероса поглядом, звичну темряву якого осяяв недобрий блиск. Одначе Саерос не зважив на цю пересторогу й у відповідь глянув зневажливо і сказав, аби почули всі: