Розділ «II Смажена баранина»

— Та припини вже! — загорлали Том і Берт разом. — Ніч минає, скоро світатиме. Треба з цим кінчати!

— Світанок настигне вас — і скам’янієте ви! — пролунав голос подібний до Вільямового.

Але це був не його голос. Бо саме тієї хвилини на пагорбі розвиднілося й у гіллі знявся гучний щебет. Вільям не озивався — він застиг, обернений на камінь тієї самої миті, коли нахилявся; а Берт і Том заклякли, наче скелі, в той момент, коли дивилися на нього. Так вони стоять і донині, самі-самісінькі, якщо на них не сідають пташки; адже тролі, як ви, можливо, знаєте, мусять ховатися під землю до сходу сонця, бо інакше вони знову перетворяться на брили гірської породи, з якої їх було створено, — й уже ніколи не зрушать із місця. Ось що трапилося з Бертом, Томом і Вільямом.

— Чудово! — сказав Ґандальф, вийшовши з-за дерева і допомігши Більбо злізти з тернового куща.

Тепер Більбо все зрозумів. То був голос чарівника, голос, який спонукав тролів сперечатись і сваритись, доки не настав світанок і не покінчив із ними.

Далі треба було порозв’язувати лантухи і визволити ґномів. Вони майже позадихались і були дуже роздратовані: їм зовсім не подобалося лежати, слухаючи, як тролі планують їх засмажити, розчавити чи покришити. Вони двічі поспіль вислухали звіт Більбо про все, що з ним трапилось, і щойно тоді вгамувалися.

— Невдалий час, аби практикуватись у дрібних крадіжках і обчищати кишені, — процідив Бомбур, — тим паче тоді, коли все, що нам треба, — це вогонь і їжа!

— І саме цього тобі нізащо не вдалося б дістати в цих хлопців без бою, — відповів йому Ґандальф. — Так чи інак, а зараз ви марнуєте час. Хіба вам не зрозуміло, що десь поблизу у тролів мусить бути печера чи землянка, щоб ховатися там від сонця? Нам треба до неї зазирнути!

Вони роззирнулися довкола і невдовзі знайшли сліди тролівських кам’яних черевиків, які вели кудись за дерева. Вони попрямували цими слідами на вершину пагорба і там натрапили на сховані в чагарях великі кам’яні двері, що провадили до печери. Але вони не могли їх відчинити, навіть навалившись усі гуртом, — тоді як Ґандальф випробовував різноманітні заклинання.

— Може, це придасться? — спитав Більбо, коли вони вже не на жарт натомились і розсердились. — Я знайшов це на тому місці, де билися тролі. — І він показав велетенського ключа — хоча Вільямові, без сумніву, він здавався дуже маленьким і потайним. Напевно, ключ випав із його кишені (і це було дуже доречно), перш ніж він перетворився на камінь.

— То якої ж мари ти мовчав про це дотепер? — закричали ґноми.

Ґандальф схопив ключа і вставив його в замкову шпарину. Тоді кам’яні двері одним махом відхилилися, й усі вони ввійшли досередини. На підлозі там валялися кістки, а в повітрі стояв гидкий сморід, але було й чимало їжі, безладно розкиданої на кам’яних полицях і на землі, серед неохайного звалища награбованого добра, де було все що завгодно — від мосяжних ґудзиків до наповнених золотими монетами горщиків, що стояли в кутку. Там також було багато одежі, розвішаної по стінах (замалої для тролів — боюсь, вона належала їхнім жертвам), — і серед усього цього висіло кілька мечів найрізноманітніших типів, форм і розмірів. Два з них привернули їхню особливу увагу ошатними піхвами і всипаними самоцвітами руків’ями.

Ґандальф і Торін вибрали їх для себе, а Більбо взяв кинджал у шкіряних піхвах. Напевно, тролеві він правив лише за якийсь крихітний кишеньковий ножик, але для гобіта цілком міг послужити коротким мечем.

— Здається, це добра зброя, — промовив чарівник, до половини видобувши мечі з піхов і з цікавістю їх розглядаючи. — їх не викував ані троль, ані людина, не в цих краях і не в наші дні; але якщо ми прочитаємо вирізьблені на них руни, то дізнаємося про них більше.

— Ходімо подалі від цього страшного смороду! — не витримав Філі.

Тож вони винесли з печери горщики з монетами і ту їжу, яка була неторканою і виглядала придатною для споживання, а також одне барило елю, яке лишилося повним. На той час вони були раді поснідати, тож, неабияк зголоднівши, не вернули носа від харчів, здобутих у коморі тролів. їхня власна провізія була дуже мізерна. А тепер у них був і хліб, і сир, і вдосталь елю, а ще копчена свиняча грудинка, яку можна було підсмажити у приску.

Після снідання вони поснули, бо ніч було зіпсовано, і не робили нічого до полудня. Потім, привівши поні, вивезли горщики із золотом і закопали їх у потаємному місці, недалеко від шляху над річкою, проказуючи над ними силу-силенну замовлянь — на той випадок, якщо матимуть змогу повернутись і відкопати їх. Коли все було зроблено, вони знову посідали верхи і потрюхикали далі стежкою, що вела на схід.

— Навіщо ти зникав, якщо це не таємниця? — спитав Торін у Ґандальфа, коли вони їхали поруч.

— Аби подивитись уперед, — відповів той.

— А чому повернувся в такий слушний час?