Розділ «XII Про що стало відомо за дверима»

Ґноми все ще передавали чашу з рук до рук і задоволено обговорювали майбутнє повернення своїх скарбів, коли раптом у надрах Гори щось гучно загуркотіло, ніби вона була старим вулканом, якому спало на думку ще раз прокинутись. У дверях за їхніми спинами залишалася тільки вузенька щілина, закладена каменюкою, але з глибини Гори, моторошно відлунюючи від стін довгого тунелю, долинало гримотіння та стугоніння, яке стрясало землю під їхніми ногами.

Ґноми вмить забули про свої радощі та самовпевнене похваляння й зіщулилися від страху. Зі Смоґом іще належало поквитатися. Не слід легковажити живими драконами, якщо вони ваші сусіди. Дракони не вміють по-справжньому користуватися своїм багатством, але зазвичай знають йому лік до останньої монетки, особливо якщо посідають скарби тривалий час, — і Смоґ не був винятком. Йому снився важкий сон (де якнайнеприємнішим чином фігурував якийсь воїн, на зріст досить пересічний, але озброєний грізним мечем і сповнений великої відваги), потім сон перейшов у дрімоту, а її перервало раптове пробудження. У його печері повіяло чужим духом. Може, запах занесло крізь ту дірку? Вона завжди його трохи непокоїла, хоч і була зовсім маленька, а тепер він утупився в неї з підозрою, дивуючись, чому він досі не завалив її камінням. Нещодавно йому навіть напів-примарилося, що він уловив невиразне відлуння якогось стукоту, яке докотилося згори аж до його лігва. Він заворушився і витягнув шию, принюхуючись. І раптом помітив, що зникла чаша!

Злодії! Пожежа! Вбивство! Такого ще не траплялося, відколи він оселився в Горі! Його лють була невимовною — таку лють можна спостерігати лише тоді, коли багатії, чиї статки набагато перевищують їхні забаганки, раптом втрачають якусь річ, яка була в них уже давно, але якої вони жодного разу не вжили і навіть не доторкнулися до неї. Дракон вивергнув полум’я, залу наповнив дим, Гора затрусилася до самого підніжжя. Дракон марно намагався просунути голову в маленькі дверцята, а тоді, підібгавши хвоста, з ревом, подібним до грому, кинувся зі свого лігва крізь великі двері й помчав просторими коридорами підземного палацу до Головної Брами.

Єдиною його думкою було обнишпорити всю Гору, а таки впіймати злодія, розірвати його, затоптати! Він вилетів із брами, від чого вода у струмку несамовито зашипіла й запарувала, вогняною стрілою злетів у повітря і приземлився на вершині Гори в язиках зеленого й шарлатного полум’я. Ґноми почули страшний шум його крил і, причаївшись під стінами трав’янистої тераски, позаповзали за каменюки, сподіваючись уникнути страхітливих очей дракона, який полював на них.

Там би всі вони й загинули, якби знову-таки не Більбо.

— Швидше! Швидше! — зашепотів він, ледве переводячи дух. — За двері! У тунель! Тут нам лишатися не можна.

Почувши це, вони вже готові були заповзти в тунель, аж раптом Біфур скрикнув:

— Мої кузени! Бомбур і Бофур — ми зовсім про них забули, вони внизу, в тіснині!

— Вони загинуть, і всі наші поні — теж, і харчі пропадуть, — забідкались інші. — Ми нічого не можемо вдіяти.

— Дурниці! — заперечив Торін, не втрачаючи почуття власної гідності. — Ми не можемо їх покинути. У тунель підуть пан Торбин, Балін і ви двоє, Філі та Кілі, — всі драконові не дістануться. Тепер ви, решта, — де мотузки? Покваптеся!

То були, мабуть, найприкріші моменти, які їм довелося пережити. Десь угорі в кам’яних порожнинах відлунював страшний рев розлюченого Смоґа, будь-якої миті він міг шугнути донизу, вивергаючи полум’я, або вихором облетіти Гору і помітити їх саме тоді, коли вони шалено тягнули мотузки над краєм загрозливої прірви. Витягли нагору Бофура — все було поки що спокійно. Витягли й Бомбура — він пирхав і відсапувався, мотузки тріщали, — але все й далі було спокійно. Попіднімали нагору деякі інструменти і клунки з харчами — і тут над ними нависла небезпека.

Пролунав різкий посвист крил. Червоний відсвіт торкнувся зубців скель. Дракон був уже близько.

Ледве вони встигли втекти до тунелю і позатягати туди всі клунки, як із півночі нагрянув Смоґ, обпалюючи полум’ям гірські схили і б’ючи своїми великими крильми з таким шумом, ніби то ревів ураган. Його гаряче дихання спопелило траву перед дверима, проникло у щілину, яку вчасно покинули ґноми, і навіть обпекло їх, зачаєних у схованці. Зметнулись угору миготливі язики полум’я, затанцювали чорні тіні скель. Коли він пролетів, знову запанувала темрява. Поні пронизливо заіржали від жаху, зірвалися з прив’язі й несамовито помчали геть. Дракон шугнув униз, кинувся за ними навздогін і зник з очей.

— Кінець нашим бідолашним конячинкам! — зітхнув Торін. — Якщо вже Смоґ когось помітить, від нього не втекти. Нам слід залишатися тут, якщо тільки хтось не бажає дибати кілька миль назад до річки просто неба на очах у Смоґа.

Ні, це нікому не було до вподоби! Вони заповзли вглиб тунелю і лежали там, тремтячи всім тілом, хоча було тепло і душно, доки у щілині дверей не засірів світанок. Уночі вони раз у раз чули, як то наростає, то слабшає рев дракона, коли той пролітав поруч, нишпорячи скрізь по гірських схилах.

Побачивши поні та сліди привалів, він подумав, що від річки приходили люди й підіймалися гірським схилом із тіснини, де були прив’язані поні. Проте дверей його пильне око таки не помітило, а маленької тераски, захищеної високими стінами, не досягло його грізне полум’я. Він нишпорив довго і даремно, аж поки світанок охолодив його лють, і тоді дракон повернувся на своє золоте ложе, щоб поспати — і набратися сил. Грабунку він би не забув і не вибачив навіть через тисячу літ, перетворившись на обвуглений камінь, але він міг дозволити собі зачекати. Повільно й тихо він заповз у своє лігво і напівзаплющив очі.

Коли настав ранок, страх трохи відпустив ґномів. Вони вирішили, що небезпеки неминучі, коли маєш справу з таким грізним стражем, і що зараз не варто відмовлятися від початкового задуму. Та вони й не могли піти звідси негайно, як зазначив Торін. їхні поні втекли чи загинули, і товариству треба було трохи перечекати, доки Смоґ настільки послабить пильність, аби вони наважилися вирушити в дальню путь пішки. На щастя, вони врятували дещо з припасів, отож їжі на якийсь час їм би вистачило.

Вони довго радилися, що робити далі, але не змогли придумати жодного способу, як позбутися Смоґа, — зрештою, це завжди було най-вразливішим місцем їхніх планів, на що так і кортіло вказати Більбо. Тоді, як це властиво тим, хто потрапив у цілковиту безвихідь, ґноми почали бурчати, дорікаючи гобітові за те, що спершу так їх потішило: що він виніс із підземелля чашу і передчасно розлютив Смоґа.

— А що ж іще, на вашу думку, належить робити зломщикові? — сердито спитав Більбо. — Я не наймався вбивати драконів — це справа воїна, — лише викрадати скарби. Для початку я зробив усе, що тільки міг. Чи ви сподівалися, що я приплентаюся назад із усіма Троровими скарбами на спині? Кому треба нарікати, так це мені. Вам слід було б прихопити з собою п’ятсот зломщиків, а не одного. Я певен, що це робить велику честь вашому дідусеві, але не треба вдавати, ніби ви просвітили мене, яке неосяжне його багатство. Мені знадобилися б сотні років, аби повиносити його нагору, — навіть якби я був у п’ятдесят разів більшим, а Смоґ — сумирним, як ягня.

Після цього ґноми, звісно ж, попросили в нього пробачення.