Розділ «XI На порозі»

Тут вони облаштували свій третій табір, затягнувши все необхідне нагору за допомогою мотузок. У той самий спосіб вони могли час від часу опускати вниз одного з найспритніших ґномів — скажімо, Кілі, — щоб обмінятися новинами з дозорцями чи змінити Бофура, коли його підіймали до вищого табору. Бомбур не хотів підійматися нагору ні на мотузці, ні стежкою.

— Я надто огрядний, аби лізти на стінку, як муха, — казав він. — У мене запаморочиться голова, наступлю собі на бороду — і тоді вас знову стане тринадцятеро. Та й мотузки не витримають моєї ваги.

На його щастя, нічого з цього не справдилося, як ви самі побачите.

Тим часом деякі ґноми дослідили карниз далі за тераскою і виявили стежку, що вела все вище і вище вгору. Але вони не ризикнули заходити нею надто далеко, та й великої користі з того не було б. Там, угорі, панувала тиша, яку не порушував жоден звук, не чути було й пташиного крику, — лишень вітер свистів у тріщинах поміж каміння. Вони говорили притишено, не гукали й не співали, бо за кожною скелею могла чигати небезпека. Інші ґноми, заклопотані розгадуванням таємниці дверей, щоразу зазнавали невдач. Вони були надто нетерплячі, щоб зважати на руни чи місячні літери, натомість невтомно намагалися з’ясувати, де саме на гладенькій поверхні скелі сховано двері. Вони прихопили з Озерного Міста кайла й різноманітні інструменти і спершу спробували скористатись ними. Та коли вони вдарили об камінь, держаки розкололись і мало не повикручували їм рук, а сталеві насадки поламались або ж погнулись, мов свинець. їм стало зрозуміло, що рудокопські прийоми безсилі супроти чарів, які замкнули ці двері, — а ще їх налякало гучне відлуння.

Більбо сидів на порозі, самотній і пригнічений, — насправді це, звісно, був ніякий не поріг, але вони зазвичай жартома називали маленьку трав’янисту тераску між кам’яною стіною та проламом у скелі «порогом», згадавши слова Більбо, сказані давним-давно під час неочікуваної гостини в гобітській норі, — мовляв, вони можуть посидіти на порозі, доки щось та спаде їм на думку. Ось вони й сиділи та думали або ж безцільно блукали довкола, все похмурніючи й похмурніючи.

Мандрівники були трохи піднеслися духом, коли знайшли стежку, але тепер знову похнюпилися — і все ж їм не хотілось усе кидати і забиратися геть. Зараз і гобіт був не набагато бадьорішим за ґномів. Він не бажав нічого робити — лише сидів, притулившись спиною до кам’яної стіни, і дивився крізь пролам кудись на захід — понад скелі, понад безкраї простори, за чорний мур Морок-лісу й ген-ген у далечінь, де йому часом увижалися розмиті обриси Імлистих Гір. Коли ґноми питали його, що він робить, він відповідав:

— Ви казали, що сидіти на порозі й думати — це мій фах, — не згадуючи вже про те, щоб проникати за двері, тож я сиджу і думаю.

Але боюся, що думав він не стільки про свій фах, скільки про те, що лежало у блакитній далечіні, — про мирну Західну Землю і Пригірок із його гобітською норою.

Посеред трави лежав великий сірий камінь, і Більбо сумно втуплювався в нього чи споглядав великих равликів. Схоже, вони любили цю маленьку затишну тераску з її прохолодними кам’яними стінами — і багато їх, просто величезних, повільно повзало по стінах, залишаючи липкий слід.

— Завтра починається останній тиждень осені, — промовив одного дня Торін.

— А після осені прийде зима, — додав Біфур.

— А потім — наступний рік, — докинув Двалін, — і наші бороди все ростимуть і ростимуть, доки не звісяться зі скелі в тіснину, — а тут так нічого й не трапиться. Що поробляє наш зломщик? Оскільки він здобув перстень-невидимку і мав би стати найфаховішим майстром своєї справи, мені здається, йому слід би було пробратися крізь Головну Браму і трохи розвідати, що там і як!

Більбо чув це — ґноми стояли на скелях над тераскою, якраз над його головою, — і подумав: «Світку мій! То ось що їм здається, он воно як! Це ж мені, бідолашному, завжди доводилося рятувати їх у скруті, принаймні відколи чарівник нас покинув. Що ж мені робити? Я так і знав, що насамкінець зі мною трапиться щось жахливе. Не думаю, що в мене вистачить витримки ще раз побачити злощасну долину Долу, — а чого варта брама з її випарами!!!»

Тієї ночі він почувався страшенно нещасним і ніяк не міг заснути. Наступного дня всі ґноми розбрелися хто куди: дехто вправлявся в їзді на поні, дехто блукав гірськими схилами. Цілий день Більбо похнюплено сидів на зеленій терасці, уп’явшись очима в камінь чи дивлячись крізь вузький пролам на захід. У нього було дивне відчуття, ніби він на щось чекає. «Може, сьогодні несподівано повернеться чарівник», — подумав він.

Коли гобіт підводив голову, то бачив невиразні обриси далекого лісу. Сонце схилилося до заходу і на його кронах запалахкотів жовтий полиск — ніби проміння пронизало останнє безбарвне листя. Невдовзі він побачив, як помаранчева куля сонця скотилася до обрію. Він підійшов до проламу — й ураз над краєм землі проступив блідий і тонкий серпик молодика.

Саме тієї миті Більбо почув позаду себе різке клацання. Там, на сірому камені серед трави, сидів здоровенний дрізд, вугільно-чорний, із блідо-жовтими грудьми, поцяткованими темними крапочками. Клац! То він упіймав равлика і гатив ним об камінь. Клац! Клац!

І раптом Більбо осяяло. Забувши про небезпеку, він став на карнизі, замахав руками і закричав, кличучи ґномів. Ті, що були поблизу, щодуху кинулися до нього карнизом, перечіпаючись через каміння і не розуміючи, що там трапилось. Інші кричали, щоб їх підняли на мотузках (звісно, за винятком Бомбура — він спав).

Більбо швиденько все пояснив. Усі заніміли: гобіт стояв біля сірого каменя, а ґноми з розмаяними бородами нетерпляче чекали. Сонце спускалося дедалі нижче, і надії їхні згасали. Ось воно закотилося за смугу червонястих хмар і зникло з очей. Ґноми застогнали, але Більбо стояв нерухомо. Молодик западав за обрій. Поночіло. І раптом, коли надії в них майже не лишилося, крізь просвіт у хмарах вистромився, ніби палець, червоний промінь сонця. Сонячний зайчик ковзнув просто крізь пролам на тераску й упав на гладеньку поверхню скелястої стіни. Старий дрізд, який, схиливши голову набік, теж стежив за променем оченятами-намистинками зі свого високого сідала, зненацька защебетав. Пролунав гучний тріск. Від стіни, приблизно за три фути від землі, відпала кам’яна лусочка. На її місці зненацька з’явилася шпаринка.

Мерщій, аж тремтячи, щоб не проґавити моменту, ґноми кинулися до скелі й навалилися на неї — але марно.

— Ключ! Ключ! — закричав Більбо. — Де Торін?