Володар Перснів: Дві Вежі

- Є, є мотузочка! Носився ж із нею, а як знадобилася - так і забув!

- Добре, кидай її сюди!

Сем намацав на дні свого мішка шовковистий клубок - подарунок ельфів Лоріену. Міцно схопивши кінець, він скинув клубок Фродо. І відразу - чи то навколо, чи то в очах гобіта прояснилося - Фродо побачив тонкий сірий шнур: він слабко світився в грозовому півмороку. Запаморочення відпустило. Фродо обв’язався мотузкою, відліпився від скелі. Нагорі Сем відійшов до середини западини, уперся ногами в пень, який здавався найміцнішим, і потягнув. Ледве допомагаючи собі ногами, Фродо здолав підйом і повалився поруч із Семом на мокру землю.

Грім перекочувався через гори, а дощ, як і раніше, періщив, мов навіжений. Гобіти заповзли поглибше до ущелини, [192] але й там було вогко. Вода стікала всюди поміж стовбурами колишнього лісу і, збиваючись на піну, виливалась із щілини, мов із водостічної труби.

- Змило б мене, як тріску, - промовив Фродо. - Добре, що мотузка знайшлася!

- Ще краще було б мені згадати про неї вчасно, - покаявся Сем. - Пам’ятаєте, ельфи на прощання поклали нам у кожен човен по три таких мотки? Вони мені так сподобалися, і я один сховав. Можна подумати, це було сто років тому… «Вона не один раз вам придасться», - казали вони… здається, Хелдар і говорив. Як у воду дивився!

- Шкода, що я не додумався взяти ще один, - сказав Фродо. - Занадто поспішав, хотів піти, та й забув. Який же він завдовжки?

Сем заходився намотувати шнур на лікоть, відраховуючи:

- П’ять, десять, двадцять… добрих тридцять ліктів буде.

- Невже? Хто б міг подумати!

- Ого! - засміявся Сем. - Ельфи - це такий народ… Чудовий народ! Гляньте - на вигляд мотузка, а не порвеш, але яка м’яка, легка! Чудовий народ, одне слово!

- Тридцять ліктів, - задумливо повторив Фродо. - Чи вистачить цього, га? Якщо гроза швидко мине, спробуємо до ночі спуститися.

- Дощ ущухає, - сказав Сем. - Але навіщо лізти у пітьмі? Може, у вас з голови вилетіло, а в мене у вухах цей лемент ще не затих… Це ж був Чорний Вершник, тільки чомусь летючий. Як на мене, краще перечекати до ранку.

- Ні хвилини не можна баритися на вершині, на самій видноті перед Оком!

Фродо знову виглянув з ущелини. Розпатлані крила бурі чорними перами танули в небі. Саурона не цікавило Прирічне Узгір’я; гроза, стріляючи блискавками і градом, поповзла до Андуїну - це її бачили воїни Теодена на шляху до Ізенських бродів. А над мертвими болотами відкрилося чисте темно-синє небо і навіть боязко замиготіли зірки.

- Як приємно дивитися і бачити! - мовив Фродо, вдихаючи вологе повітря. - Уявляєш, я ледве було не осліп! Від удару, а може, й від блискавки - нічогісінько не бачив, [193] доки ти не спустив мотузку. Мені навіть здалося, що вона світиться.

- Вона і дійсно світиться. Я раніше цього не помічав, лежала собі в мішку, та й все. Але як же ми спустимося?

- Обв’яжеш кінець навколо цього пня. Тепер можеш іти першим. Я буду потроху відпускати, а ти тільки відштовхуйся руками і ногами. Якщо знайдеш, де стати, зупинися, дай мені перепочити. Коли дістанешся до споду, я з’їду теж. Зі мною вже все гаразд…

- Добре, - відповів Сем без особливого ентузіазму. - Двічі не вмирають…

Він без поспіху закріпив один кінець мотузки, другим старанно обмотався сам і, замруживши очі, зробив крок у порожнечу.