Володар Перснів: Дві Вежі

- А в чому; власне, полягає небезпека? - спитав Пін. - Стріляти він у нас буде, чи вогнем палити, чи чаклувати?

- Останнє найімовірніше, якщо не будете напоготові. Взагалі не можна передбачити, які сили він ще зберіг і чим намагатиметься нас узяти. Загнаний звір завжди небезпечний. А Саруман володіє такою зброєю, що вам і не снилась. Стережіться його голосу!

Ортханк стояв непорушно, стіни виблискували від паморозі, немов тільки-но відшліфовані. Шалена атака ентів залишила на них лише неглибокі подряпини та вибоїни.

Єдиний вхід, високий портал між двома кутовими баштами, знаходився на східному боці. Двадцять сім сходин, вирізаних з цільної брили чорного граніту, вели до порога. Над дверима було закрите віконницями вікно та балкон з чавунними ґратами. Безліч інших вікон приховували вузькі бійниці аж до самого верху башт.

Під’їхавши до ґанку Ортханка, Гандальф і Теоден зійшли з коней.

- Я піднімуся, а ви зачекайте тут, - сказав Гандальф.

- Я вже старий і нічого більше не боюсь, - відповів ярл. - Мені хочеться побачити винуватця стількох злочинів. На той випадок, якщо сили мене зрадять, хай Еомер піде зі мною.

- Воля твоя. Тоді і я візьму з собою Арагорна. А решта мусить зачекати. Звідси можна буде все чути й бачити - якщо, звісна річ, буде на що дивитись.

- Ні, ні, - запротестував Гімлі. - Ми з Леголасом теж маємо бути присутніми, адже якоюсь мірою ми тут єдині представники своїх племен!

- Гаразд, - згодився Гандальф. - Тільки будьте напоготові! [160]

Шестеро обранців піднялися сходами. Роханці, що за лишились унизу, раз у раз підводилися у стременах та похитували головами, побоюючись, аби не скоїлося щось зле з їхнім правителем. Меррі та Пін присіли в куточку на ґанку, знов відчуваючи себе забутими й нікому не потрібними.

- Звідси до воріт яких-небудь півмилі, - шепнув Пін. - А може, повернемося туди? І нащо взагалі було сюди плентатись! Не нашого це розуму діло…

Гандальф підійшов до дверей Ортханка і тричі вдарив патерицею. Двері глухо загули.

- Сарумане! - голосно та владно вигукнув Гандальф. - Вийди до нас, Сарумане!

Довго не було відповіді. Нарешті відкрились віконниці у вікні над дверима, але ніхто не з’явився.

- Хто там? - спитав голос зсередини. - Чого вам треба?

Теоден здригнувся.

- Він тут! Нехай буде проклятий той день, коли я почув його вперше!

- Гриме Гадючий Язик, якщо ти тепер став за дворецького у Сарумана, скажи йому, що ми ждемо, - сказав Гандальф. - Не витрачай марно часу.

Віконниці зачинились. За кілька хвилин почувся інший голос, низький та приємний; що б він не казав, самі звуки зачаровували кожного, хто прислухався. Повторити сказане було неможливо, а якщо хто й запам’ятовував слова, при переказі вони вже не мали чародійської сили. Але не можна було також забути захоплення й враження від глибокої мудрості Сарумана. Хотілось у всьому згоджуватись з ним, щоб хоч трохи причаститися до цієї мудрості; все, що говорили інші, здавалось низьким та брутальним, а якщо хтось заперечував Сарумановим промовам, зачаровані обурювались. Ніхто не міг залишитись байдужим, чуючи цей голос; тільки одні відчували його вплив, лише доки Саруман звертався до них, - щойно він відволікався, як дурман розвіювався; а другі скорялись настільки, що навіть на відстані солодкі пошепти та настійливі накази все ще звучали в їхній пам’яті. Тільки напруживши до краю сили волі та розуму, можна було протистояти чародію.