Володар Перснів: Дві Вежі

Теоден зробив кілька ковтків, повернув келих Еовіні, і вона по черзі піднесла вино всім гостям. Перед Арагорном вона зупинилася і сяючими очима подивилася йому в обличчя. Арагорн відповів їй посмішкою; коли він брав келих, їхні руки торкнулися, і він відчув, як Еовіна затремтіла.

- За твоє здоров’я, Арагорне, сине Арахорна! - сказала вона.

- За твоє здоров’я, краса Рохану! - відповів він, але обличчя його потемніло й посмішка зникла.

Келих спорожнів, ярл залишив трапезну. На терасі Золотого двора його чекали воїни, глашатаї, старійшини і вожді, які зібралися з міста та слобід.

- Слухайте всі уважно! - звернувся до них Теоден. - Я йду на війну і можу там накласти головою. Мій єдиний син, Теодред, загинув у бою. Інших дітей в мене немає. Тому називаю своїм спадкоємцем Еомера, сина моєї сестри. Якщо ж ми обидва не повернемося, оберіть собі правителя самі. Зараз, однак, я повинен комусь із вас доручити турботу про тих, хто залишається. Хто візьме це на себе?

Ніхто не відгукнувся.

- Добре, тоді назвіть, кого б ви хотіли бачити моїм намісником? Кому найбільше довіряє народ?

- Еорлінгам, - сказав Гаман.

- Еомер потрібний у поході, та й не погодиться він залишитися. А втім, він останній у нашому роді.

- Чому ж? - заперечив Гаман. - В нього є сестра, Еовіна, дочка Еомунда. Душа її безстрашна й шляхетна, усі її люблять. Нехай вона править за твоєї відсутності, правителю!

- Хай буде так, - сказав Теоден. - Хай глашатаї повідомлять народу, що їх поведе Еовіна! [111]

Ярл сів на лавку прибрамників, Еовіна опустилася перед ним на коліна й прийняла з його рук меч та кольчугу.

- Бажаю тобі удачі, дочко моєї сестри, - сказав Тео-ден. - У лиху годину розстаємося ми, але, може бути, ще доведеться разом повернутися до Золотого Двору. У Дун-харрані можна витримати тривалу осаду, а якщо ми будемо розбиті, туди прийдуть усі, хто уціліє.

- Не кажи так, правителю, - сказала Еовіна. - Кожен день мені здасться роком, поки ти не повернешся…

Але, кажучи ці слова, вона дивилася на Арагорна, який стояв поруч.

- Ярл повернеться, - сказав він. - Не бійся. Не на заході, а на сході вирішиться доля.

Йдучи, Арагорн озирнувся. Еовіна стояла біля дверей збезлюднілого палацу, спираючись на меч; вона вже надягла кольчугу і здаля здавалася постаттю з чистого срібла.

Гімлі йшов у парі з Леголасом, несучи на плечі сокиру.

- Нарешті почалося, - радів він. - Чого це люди не можуть взятися до справи, не переказавши спочатку купу слів? У мене сокира аж горить у руках. Роханці, напевне, не підведуть, але ж мені як бути? Не трястися ж, як торба, на сідлі Гандальфа!

- Найбезпечніше місце, - зазаначив Леголас. - Бо Гандальф дозволить тобі зійти, коли справа дійде до рукопашної. Чи Тінебор сам здогадається, що сокира для вершника - не краща зброя.