Володар Перснів: Дві Вежі

- Торкнися руків’я меча - це увіллє силу у твоє ослабле тіло, - сказав Гандальф.

Теоден звично простягнув руку до лівого боку, але меча на його поясі не було.

- Куди ж це Грим подів його? - пробурмотів він.

- Візьми мого! - відгукнувся молодий голос. - Він завжди служив тобі одному!

Двоє винних стояли на сходах: Гаман та Еомер, без кольчуги, з непокритою головою - але з мечем у руці.

- Як це розуміти? - спохмурнів Теоден, і важко було повірити, що якихось півгодини тому стареча неміч прикувала його до крісла.

- Моя провина, правителю, - сказав Гаман. - Невже я через радість помилився? Мені здалося, що маркграфу Рохану разом з волею слід повернути також зброю… [105]

- А я кладу її до твоїх ніг, - додав Еомер, опускаючись на одне коліно.

Теоден повільно нахилився, і коли пальці його стиснули вороноване руків’я, сили повернулися до старого тіла. Ярл здійняв меча над головою й закрутив його колесом так, що повітря засвистіло, посипалися іскри!

- Прокиньтесь, люди Теодена! Час настав сідлати коней! - грізно проспівав Теоден. Вартові відгукнулися на давно не чутий бойовий’заклик:

- Веди нас, правителю!

- Серце радіє бачити тебе знову бадьорим! - вигукнув Еомер. - Хто тепер насмілиться заявити, нібито Ган-дальф приносить біду?

- Візьми свого меча, Еомере, сине моєї сестри, - сказав Теоден. - А ти, Гамане, знайди мій власний. Грим сховав його кудись. І самого Грима теж приведи. А поки що я хотів би почути твої поради, Гандальфе.

- їх суть ти вже зрозумів, якщо вирішив довіряти Еомерові, а не брехуну-запроданцю, переміг тугу, зібрався діяти. Усіх, хто може триматися в сідлі, негайно відправ на захід, як пропонував Еомер. Поки не пізно, треба вийти назустріч Саруманові. Якщо не встигнемо - загинемо, виграємо - візьмемось за наступну справу. Літні люди, жінки й діти хай сховаються в горах. Нехай візьмуть із собою запаси провізії, а майно, хоча б і цінне, залишать - зволікати не можна, мова йде про врятування життя.

- У гірських сховищах усе приготоване, - відповів Теоден. - Я сповіщу народу, щоб збиралися. Але ви - мої гості… Ти мав рацію, Гандальфе, чемність у нас не в пошані: ви їхали всю ніч, наближається полудень, а ви ще не підживилися ані сном, ані їжею! Я звелю підготувати гостям покої, ви пообідаєте й відпочинете.

- Нам не до відпочинку, правителю, - заперечив Ара-горн. - Воїни Рохану сідають на коней, наші меч, сокира та лук не повинні лежати без діла. Я обіцяв Еомерові бути в бою поруч із ним.

- Тоді перемога буде нашою, - палко сказав Еомер.

- Сподіваймося, - сказав Гандальф. - Міць Ізенгар-да велика. Загрожує нам і інше лихо. Не зволікай, Теоде-не, щойно ми вирушимо, веди людей до Дунхаррану.

- Та ти, схоже, сам не знаєш сили своїх ліків, Гандальфе, - посміхнувся Теоден. - Я піду зі своїми воїнами [106] і якщо засну знову, то вже на полі бою - той сон буде приємнішим…

- Але ти не можеш залишити безпорадних без охорони й керівництва! Хто поведе їх і хто захистить?