Володар Перснів: Дві Вежі

- Це лист лоріенського мелорну, а на ньому дрібні крихти. І такі ж крихти в траві. А тут, дивіться, обрізки мотузок!

- А ось і ніж, яким їх розрізали, - додав Гімлі, витягуючи зі спутаної трави коротке зубчасте лезо. Чиясь важка нога вдавила його в землю; колодочка ножа, вирізьблена у вигляді косоокої усміхненої пики, валялася поруч.

- Зброя орків, - з огидою сказав Гімлі.

- Оце так загадка! - вигукнув Леголас. - Зв’язаний бранець вислизає і від орків, і від роханців, і в чистому полі розрізає мотузки орківським ножем! Як це йому вдалося? І навіщо? Якщо йому зв’язали ноги, як він дійшов сюди? А якщо в нього були зв’язані руки, як він міг скористатися ножем? А якби ж він не був зв’язаний, навіщо було різати мотузки? Вельми задоволений своїми досягненнями, він спокійнісінько сідає попоїсти! Ну а потім, схоже, відростив собі крила та й пурхнув до лісу… Коли так, ми його швиденько знайдемо, тільки-но навчимося літати!

- Тут без чар не обійшлося! - заявив Гімлі. - Чи не нічного відвідувача це робота? Як ти думаєш, Арагорне?

- Навкруги багато слідів, - посміхнувся Арагорн, - ви їх не встигли помітити. Що тут був гобіт, немає сумніву. І, певна річ, йому треба було мати або руки, або ноги вільними, щоб дістатися сюди. Скоріше руки, тому що доставив його хтось із орків. Ось там є плями крові, глибокі відбитки копит, і звідти по траві тягли щось важке. Отже, вершники вбили тут орка і потім відтягай його до вогнища. Го-біта вони не помітили - дивуватися нема чому: була ніч, а гобіт вдягнений у лоріенський плащ. Напіврослик змучився, зголоднів, не дивно, що він, звільнившись, трохи відпочив і підживився. До речі, втекли вони без речей, але провізію прихопити не забули - теж чисто по-гобітському. Один він тут чи двоє - боюсь судити. Сподіваюсь, що двоє…

- А як він вивільнив руки? - запитав Гімлі.

- Не знаю. І навіщо оркові знадобилося виносити їх з табору, теж не знаю. Та вже ні в якому разі він їм втечу влаштовувати не збирався… Зате прояснюєтеся, чому орки, [79] убивійй Бордмйра, ґобітівме чіпали. Я над цим увесь чає ламав гояову: нас вони й не думали шукати, табір не пограбували, а поспішили до Ізенгарда. Чи прагнули вони захопити Хранителя Персня та його вфного слугу? Скоріш за все, ші. Навряд чи хазяї дали їм такий прямий наказ, навіть якби самі все напевне знали. Думаю, їм просто було наказано хапати кожного грбіта, який попадеться. Тому хтось і намагався витягти цінних полонених з оточення. Може, зрадник *-» для орків це не дивно. А може, просто хотів заграбастати цінну здобич. Та мало що там могло буси! Головне* ми напевне знаємо: хоча б один з малюків живий, тепер його треба знайти і разом з ним повернутися до Рохану. Не лишати ж його в лісі без допомога лише через страх перед Фангорном!

… - Стосовно мене, я не знаю, чого більше, побоююсь, - сказав Гімлі* - заходити в ліс чи плентатися степами.

- Правду кажучи, я не відчуваю в цьому лісі нічого поганого, - проказав Леголас. - Зла він не таїть. Якщо й ховаються десь темні сили, то дуже далеко. А тут, поблизу, лише настороженість та гнів.

- Ну, на мене йому гніватися нема за що, - сказав Гімлі. - Я його нічим не образив.

- Тим краще для тебе, - посміхнувся Леголас. - Але хтось інший добряче допік Фангорну. У його хащах щось назріває. Невже ви не відчуваєте напруги? У мене навіть подих перехоплює…

- Тут задушливо, - сказав гном. - Затхлість, тління повсюди…

- Цей ліс старий, надто старий, - сказав ельф. - У ньому я відчуваю себе хлопчиськом. З того часу, як я з вами, молодиками, зв’язався, зі мною такого не траплялося. Ліс одряхлів і живе спогадами. Мені б поблукати тут у мирні часи!

- Звичайно, для тебе це щастя, - буркнув Гімлі. - Ти ж бо лісовий ельф, та й взагалі всі ельфи дивні. Гаразд, куди ти, туди й я. Але прошу тебе, приготуй лук, а я візьмусь за сокиру. Не рубати, ні! - поспішно додав він, озираючись на дерево, під яким вони стояли. - Просто на випадок несподіваних зустрічей з якими-небудь дідусями хочу мати готову відповідь. Ну, чого ж ми стоїмо?

З розмовами було покінчено. Троє мандрівників увійшли в ліс. Відбитки ніг гобітів знайшлися на березі й під [80] деревом на узліссі, І хоча на товстій підстилці з прілого листя інших слідів не лишилося, Арагорн вирішив, що втікачі мали триматися ближче до води. Так вони вийшли до того місця, де Пін та Меррі пили-воду. Сліди - одні трохи менші, інші більші - були тут зовсім виразними.

- Оце добре, - сказав Арагорн, - Обидва живі. Щоправда, відбитки двотижневої давності. І звідси вони повернули геть від ріки.

- Ми не зможемо за ними гадатися хащами^ Фангорі-ну! •*- пробурмотів Гімлі. - Ще два-три дні; і в насне-зали-шиться іншого способу Довести бідолахам свою дружню прихильність, окрім як померти разом з ними від голбду…

-‘ • Скільки зможемо, стільки й зробимо, - обірвав Арагорн. - Пішли! •

Без особливих труднощів вони вийшли саме до того обриву, де Древес полюбляв зустрічати світанок; Сонце почало проглядати крізь хмари, що рідшали, і ліс помітно посвітлішав.