Володар Перснів: Дві Вежі

Вони сіли серед папороті і заходилися їсти, користуючись по черзі єдиною виделкою і ложкою; заїли шматочком хлібця. Давно вже не доводилося їм так розкошувати!

- Егей, Горлуме! - тихенько свиснув Сем. - Ходи-но сюди. Хвилина на роздуми! Ще залишилося трохи м’яса, хочеш? [238]

Відповіді не було.

- Та грець із ним, - сказав Сем. - Пішов, мабуть, сире м’ясо добувати. Ми і без нього впораємося!

- А потім ти поспиш, - додав Фродо.

- Тільки цур ви тоді не засніть! Я до Смеагорла довіри не маю. Сидить у ньому Падлюка і знову, схоже, ворушитися починає. їй-бо, він при першій-ліпшій нагоді мене ж першого і задушить… Ми з ним не пара, Смеагорл не любить Сема, дорогесенький мій, зовсім не любить…

Вони доїли все до крихти, і Сем подався до струмка мити посуд. Впоравшись з роботою, він розігнув спину й поглянув у бік лаврового гаю. На тлі темної зелені вилося тоненьке пасмо блакитного диму, дуже помітне здаля: диміла забута польова кухня.

- Оце так штука! Відкіля стільки диму? - зойкнув Сем і помчав до місця події. На бігу йому здалося, ніби хтось свиснув. Може, це птахи? Свист долинав від озерця. Потім знову свиснули, вже з іншого боку. Сем побіг щодуху. Виявилося, що від тліючої гілки зайнялася суха листяна підстилка, а від неї - свіжа трава. Сем похапцем затоптав багаття, розкидав попіл, прикрив вигоріле місце сирим дерном. Потім поспішив до Фродо.

- Чули, начебто свистіли зараз? - запитав він. - Може, то птахи лісові, або хтось їх наслідував. Розумієте, я там надимив трохи. Якщо помітять, ніколи собі не пробачу! Хоча в мене і можливості такої не буде…

- Тихо! - шепнув Фродо. - Здається, я чую розмову.

Гобіти зав’язали, закинули за спину свої торби на випадок втечі, заповзли поглибше під буйнолистату папороть і залягли. Сумнівів не залишалося: людські голоси, приглушені, але виразні, чулися дедалі ближче.

- Тут! - сказав хтось. - Звідси йшов дим. Тут ми їх і впіймаємо, мов кролика в сильце. З’ясуємо, хто такі.

- І порозпитуємо, - додав інший голос.

Четверо чоловіків з чотирьох боків увійшли в зарості. Ані бігти, ані ховатися вже не можна було. Сем і Фродо підскочили, спина до спини, і вихопили мечі. Те, що вони побачили, їх дуже здивувало, однак люди здивувалися куди більше. То були високі молодці, усі з мечами в піхвах, [239] двоє мали важкі списи, а у двох інших були луки на повний їхній зріст; у сагайдаках постукували довгі стріли з ясно-зеленим оперенням. Тканина одягу - зелена і бура, різних відтінків - напевно, дозволяла крастися лісом непоміченими. Навіть руки були прикриті зеленими рукавичками, а голови - каптурами та масками; тільки світлі серйозні очі дивилися з прорізів. Фродо мимоволі згадав Боромира.

- Знайшли, але не тих! - здивовано сказав один. - Але кого, власне?

- Вони не орки, - сказав інший, відпускаючи рукоять меча, за яку був схопився, коли блиснуло Жало.

- Ельфи? - з сумнівом припустив третій.

- Які там ельфи, - заперечив четвертий, мабуть, ватажок. - Ельфи давно покинули Ітіліен. До того ж, ельфи, як розповідають, напрочуд гарні собою.

- Отже, ми особливою красою не відзначаємось, так я зрозумів? - образився Сем. - Дякую за комплімент. Коли обговорите нашу зовнішність, будьте ласкаві повідомити, хто ви такі і чому порушуєте відпочинок втомлених мандрівників?

Той, що здавався ватажком, сумно посміхнувся: