Володар Перснів: Дві Вежі

Погрожую усім рогами,

Що між зубів моїх стирчать.

Я - цар звірів, я - оліфант.

Нехай за роком рік мина,

Моє не скінчиться життя.

По землях півдня я блукаю,

Ніколи сам я не вмираю.

Не знайдеш серед звірів в лісі,

Хто дужчий, вищий, сміливіший.

Хто зі мною зустрічався,

Той до смерті дивувався,

А хто не бачив нас навіч,

Той не повірить, ясна річ.

Та я, безсмертний оліфант,

Брехать не вмію, навіть в жарт.

- У нас в Гобітанії це всі знають, - пояснив Сем. - Мож брехня, а мож і ні. Ми маємо свої легенди, теж щось чували про південні краї. Гобітам теж доводилося подорожувати. Але не всі вірять і, звісно, не всякому. Навіть приказка така є: «бригорянські новини» чи «правдиво, як плітки Гобітону». Але ми чули про Рослих людей півдня. У переказах вони називаються свертами. Кажуть, вони їздять на війну верхи на оліфантах, цілі будинки їм на спини ставлять. Оліфанти виривають дерева з корінням, вивертають цілі скелі і кидають у ворогів. Тому я тебе й запитав. Якщо б вони тут були, я б, їй-бо, ризикнув помилуватися. Ну, тепер вже нічого не зробиш, втратив нагоду. Може, їх і зовсім не буває, оліфантів цих…

І Сем розчаровано зітхнув.

- Не було там таких, - відповів Горлум. - Смеагорл про них ніколи не чув. І бачити не бажає. Хоч би їх і зовсім не було. Смеагорл хоче, щоб пан звідси пішов. Хіба пан не піде за Смеагорлом?

Фродо повільно підвівся на ноги. Поки Сем читав старий віршик, який він чимало разів чув удома біля каміна, Фродо, забувши про всі турботи, весело сміявся, і сміх переміг душевну розгубленість.

- Шкода, що в нас немає тисячі таких звірів, ти уяви - попереду Гандальф на білому оліфанті! - сказав він. - [230] Тоді, може, ми легше пробилися б. Але в нас немає нічого, крім натруджених ніг. Що поробиш! Доля трійцю любить, може, третя спроба буде вдалою? Я йду за тобою, Смеагорле.