Володар Перснів: Дві Вежі

Фродо помітив на рівнині жвавий рух. Крізь хмари пилу і диму проблискували шоломи, списи, рухалися кінні роз’їзди. Величезне військо збиралося перед Брамою Мор-дору; Фродо пригадав те, що бачив з Амон-Ведара - дивно подумати! - лише якийсь тиждень тому. На жаль, сурми грали не виклик на бій, а повсякденну побудку. Не гон-дорська рать підійшла до володінь Саурона, не безстрашні витязі, що загинули сторіччя тому, повстали, щоб помсти-тися за давню поразку, - далекі, невідомі племена незвіданого сходу збиралися за наказом Чорного Володаря; загони, що стояли табором біля Воріт, тепер прямували до Мордору, поспішаючи на загальний огляд. Тільки зараз Фродо збагнув, що довго дивився на Мораннон відкрито, серед ясного дня; він швидко накинув на голову каптур плаща і відсунувся від краю западини.

- Я повірю тобі ще раз, Смеагорл, - промовив Фродо нарешті. - Либонь, мені призначено приймати допомогу від того, хто найменше здавався для цього придатним, а тобі - допомагати тому, кого ти переслідував із найгіршими намірами. Досі ти служив добре і обіцянки не порушував. Так, я можу це підтвердити, - додав він, глянувши на Сема, - бо двічі ми залишалися у твоїй владі, і ти не скористався тим нам на шкоду. Ти навіть не намагався відібрати те, про що давно мрієш. Спробуємо втретє. Але знай, Смеагорле: ти у великій небезпеці!

- Так-так, пане! - закивав Горлум. - Велика, велика небезпека! Смеагорл тремтить, але не тікає. Він хоче допомогти доброму пану!

- Це наша загальна небезпека, - перебив його Фродо. - А є інша, що стосується тільки тебе одного. Ти присягався «своїм скарбом». Пам’ятай: сила його зв’язує тебе і змушує дотримувати слова, але може і згубити. Піддавшись їй, ти тільки що виказав себе. «Віддай його Смеагорлові!» Не повторюй цього ні вголос, ні подумки. Його тобі не одержати. Якщо будеш за ним тягтися - скінчиш погано. Повторюю: воно не для тебе. Якщо знадобиться - я надіну його на палець, і він, що так довго [223] володів тобою, поневолить тебе знову. Тоді ти виконаєш будь-який з моїх наказів, навіть якщо я звелю тобі стрибати в безодню або вогонь. Пам’ятай про це, Смеагорле!

Сем дивився на хазяїна з повагою та захватом: такого погляду і такого тону навіть він не очікував! У глибині душі Сем завжди вважав, що надмірна доброта Фродо виникає з деякого недомислу - попри все те пан Фродо був для нього наймудрішою особою на світі, зрозуміло, після Гандальфа і старого пана Більбо. Тим простіше було помилитися Горлуму (про що Фродо зовсім не знав) - прийняти доброту за дурість. Несподівані слова Фродо здивували його. Він припав до землі, белькочучи щось незрозуміле, і безперервно повторював: «добрий, добрий пан!»

Фродо терпляче перечекав цей шквал і сказав звичайним голосом:

- А тепер, Горлуме чи Смеагорле, якщо тобі більше подобається це ім’я, поясни, про який шлях мовиться і чи треба заради нього звертати з прямої дороги. Говори, бо часу обмаль!

Але Горлум був занадто вражений; домогтися чогось зрозумілого виявилося не так просто. Він хлюпотів носом, скрипів, ковтав слова, плазував і благав змилостивитися над бідним маленьким Смеагорлом. Дуже нескоро з його лопотіння Фродо зрозумів, що дорога, яка йде на захід від Похмурих гір, веде до роздоріжжя в якомусь гаю, а звідтіля убік лежить шлях на Осгіліат.

- Далеко, - бурмотів Горлум. - Ми там ніколи не були, але кажуть, нібито тракт тягнеться на сто миль, до Хвилястої Води. Там багато риби і птахів, що клюють рибу. Розумні, розумні птахи… А ми там не були, на жаль, на жаль! Не мали такого щастя. А ще далі Жовта Пика пече так сильно, що земля жолобиться, і там живуть люди з обпаленими обличчями, сміливі воїни. Нам туди йти не хочеться.

- А ми туди і не збираємося, - сказав Фродо. - Не відволікайся! Куди веде третій шлях від роздоріжжя?

- Так-так, третій, - згадав Горлум. - Наліво, вгору, і звивається петлями. Огинаєш скелю, таку велику, чорну скелю, а там відразу побачиш і побіжиш ховатися…

- Що побачу? [224]

- Стара-престара твердиня, страшна-престрашна. Про неї розповідали мандрівники, коли Смеагорл ще був молодий. Так-так, ми слухали, сидячи вечорами під вербою на березі Великої Ріки, і ріка тоді теж була молода…

Він знову розридався. Гобіти чекали.

- Нам розповідали про південь, - нарешті заговорив Горлум. - Про високих людей із блискучими очима, про будинки заввишки з гору, про срібний вінець короля та Біле Дерево. Було так цікаво! Люди побудували високі вежі:J одна сніжно-біла, в ній зберігався чарівний самоцвіт, що сяє, як місяць, а навколо звели стіни з білого каміння. Так-так, багато чого розповідали про Місячну Твердиню…

- Це, напевно, Мінас-Ітіль, що його заснував Ісілдур, син Еленділа, - зміркував Фродо, - той, що відтяв Ворогові палець.

- Так-так, у Чорної Руки лише чотири пальці, але йому і чотирьох вистачає, - здригнувся Горлум. - Він зненавидів твердиню Ісіддура.

- Він ненавидить усіх на світі, - зауважив Фродо, - до чого тут Місячна Фортеця?

- Вона так і височить, пане, і білі будинки, і стіни, але давно вже дісталася ТОМУ. Тепер там страшно. Подорожні уникають навіть тіні її стін. Але пану доведеться йти повз неї. Гори там нижчі, ніж тут, спершу підйом, а потім спуск у долину Горгорот, - тихо, тремтячи всім тілом, закінчив Горлум.

- І що ж це дає нам? - запитав Сем. - Ворог свої гори знає і напевно поставив там заслін. Адже фортеця не пуста?