Розділ «Адольфо Біой Касарес»

— Понад два метри?

— Значно більший. Можете підрахувати: Віл збільшився, як дворічна дитина, що мала метр вісімдесят…

— Сердега. Він незадоволений?

— Украй засмучений. Певно, уявляв побічні ефекти, про які я застерігав, як нудоту чи подразнення шкіри. Кожен вважає свою хворобу найгіршою. Тож і почав благати мене дати щось, аби зупинити зріст.

— І ви дали?

— Прописав заспокійливі нешкідливі ліки. Ви ж бо знаєте: aqua fontis, panis naturalis[11]. Досить було експериментів з його залозами. Та я і скрізь супроводжував його, заспокоював.

— Бувши ним, я б не скаржився.

— Але ж зрозумійте: такий величезний зріст прирікає на самотність. Для мого пацієнта не було ні жінок, ні кінотеатрів, ні ліжок, ні автомобілів, ні будинків. У сучасних квартирах такі низькі стелі! Та й бідолашний Віл за вдачею надто боязкий. Він соромився потикатися на люди.

— Проте міг знайти співчуття в свого лікаря.

— До певного часу, лише до певного часу. Ніщо не вічне в цьому швидкоплинному світі, навіть наші добрі почуття. Настав день, коли мені набридло співчувати. І я все обернув на жарт.

— Спрямований проти власної жертви?

— Так, це було жорстоко. Під час одного з моїх візитів, бо тепер я провідував Вола, він сказав, що не виходитиме з будинку, поки стачить грошей. Та вже невдовзі муситиме працювати.

— Ким?

— Про це я і спитав у нього. А він мені: «Почварою в цирку». Його слова здалися мені такими надуманими й безглуздими, що я ледь не розреготався. «Часом мені здається, — зазначив я, — що ви любите скиглити. Багато хто страждає через малий зріст, але ніхто не переживає, що високий». Він хотів заперечити мені, гадаючи, що я не жартую, та коли поглянув на мене, завагався, не в змозі збагнути, що я глузую з його лиха. Якусь хвилину він знічено мене розглядав, а тоді схопив за горло, мов пташеня.

— У руках цього велетня кожен здавався б пташеням.

— Особливо я. Тільки випадково він мене не придушив. Але відпустив. Перекошеного, скорченого від болю.

— І після цього ви його навідували?

— Авжеж. Можливо, ви маєте слушність — я справді суперечлива натура. Спершу підштовхую Вола до зростання, а тоді почуваюся винним. І знаю ж про свої вади, а от не завжди їх уникаю.

— Всі ми однакові. А як проходили потім ваші зустрічі?

— Затятий Віл не забув образи. Тож мої відвідини стали обтяжувати нас обох. І все ж я ходив до нього, хоч і дедалі рідше. Саме тоді я помітив у собі досить неприємну рису.