Розділ «Девід Селтцер ЗНАМЕННЯ Роман»

Деміен, здавалося, теж поділяв материну тривогу, і в очах у нього прозирав страх.

— Нічого поганого, все гаразд, — заспокоював малого Торн, помітивши його нервозність. — Ці люди тебе не скривдять, вони тільки хочуть подивитися, хто тут у машині.

Та очі хлопчика й далі злякано розширювались, але дивилися вони не на юрбу, а поверх неї — на шпилі собору, що здіймались уже зовсім недалеко.

— Не бійся, Деміене, — сказав Торн. — Ми їдемо подивитися на вінчання.

Одначе жах у хлопчикових очах наростав, обличчя його напружилось. Тим часом їхня машина неухильно наближалася до церкви.

— Деміене… — озвалась і Кетрін.

Торн поглянув на дружину. Вона не спускала очей з хлопчика. А в того обличчя ніби геть закам’яніло, він увесь зіщулився, хоч юрби навколо вже й не було і перед ними постав величний собор.

— Усе добре, Деміене, — лагідно, тихо промовила Кетрін. — Ті люди вже пішли…

Та погляд хлопчика був і далі прикутий до церкви, а в очах застиг жах.

— Що з ним таке? — різко запитав Торн.

— Не знаю.

— Що з тобою, Деміене?

— Він смертельно переляканий…

Кетрін простягла руку до малого, і він судомно вчепився в неї, зазираючи у вічі то матері, то батькові.

— Це ж звичайна собі церква, синочку, — здавлено промовила Кетрін.

Хлопчик рвучко одвернувся. Губи в нього пересохли, він явно почав упадати в істерику: дихання стало уривчастим, кров відлинула від обличчя.

— Боже мій! — вигукнула Кетрін.

— Йому недобре?

— Він весь похолов. Холодний як лід!

Лімузин загальмував напроти собору, дверці розчахнулись, і один з розпорядників простяг руки по Деміена. Хлопчика аж затіпало від жаху. Він учепився за сукню Кетрін і перелякано заверещав.