Розділ п’ятий, У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ПІДОЗРЮВАНИЙ

— Котра година? — мов крізь товщу води, долинув старечий голос. Очі автоматично ковзнули по годиннику на руці.

— За п’ять друга, — почулася Андрієва відповідь.

Ми одночасно злетіли з лавки: тільки не спізнитися на роботу!

…Оленчин наречений зустрів мене на прохідній, не в змозі втримати в собі новину: вона зафонтанувала з нього, тільки-но він побачив мене. З його уривчастої, непослідовної розповіді, дивної як на його рахманну вдачу, я дізналася, що в службі «09» домашній телефон директора «Абрикоса» не значився; в міліції власна база, частіше оновлюється, тож він вициганив-таки в Ольжича адресу й потрібний номер. Матвій меланхолійно набрав його — лінія виявилася зайнятою.

Мушу роз’яснити, що дзвонив Матвій із нашої контори, а оскільки контора напряму пов’язана з телефонами, то з ними тут можуть коїтися надзвичайні речі. Цього разу, схибивши з першої спроби, Матвій не менш меланхолійно поставив апарат на автододзвін — і переключився на свої безпосередні обов’язки. Хвилин десять телефон час від часу вмикався, натрапляв на зайняту лінію та й вимикався собі. Потім йому, певно, набридло, і він вирішив розважитись. Увімкнувсь — і з розгону вклинився в чужу розмову.

«…я не їду».

«А хто поїде, як не ти?»

Двоє чоловічих голосів, нічого характерного — ні акценту, ні тембру. Один, може, і схожий на голос Зиновія Самійловича.

«Андрій поїде. Готуй папери на нього».

«Ні, це не варіант. Він не в курсі, і не раджу його втаємничувати».

«Це саме той варіант, що нам треба. Наш парубок часто ганяє по закордонах. На будь-які офіційні органи справляє позитивне враження… ги-ги… Міг би через митницю статую Батьківщини-матері провезти як маленький сувенірчик».

«А як відмовиться?»

«Не відмовиться. Робота є робота, і гроші є гроші. По-друге, йому все одно треба їхати. Юрґен підганяє. І їхати треба джипом, чи ти забув?»

«М-м-м… Але я до ваших справ не лізу — у мене інститут чистий…»

«Все. Побалакаємо ввечері. Бувай».

«А може… Я щось не дуже йому вірю. Ну, потім. Бувай».

Коли Матвій, у півтемряві улюбленого куточка під сходами, навіть зберігаючи деякі подробиці, переповідав мені розмову, на імені «Андрій» я ледь не захлинулася чаєм і закашлялась. На слові джип довелося притулитись до стіни. Але ж фраза, фраза: «Він не в курсі», — що вона може означати?

Єдине, чого я так і не змогла від Матвія добитися, — що б він сказав, якби додзвонився.

Детективний жанр вимагає дотримання певних правил. Ольжич, якщо і накопав чогось своїми каналами, з нами не ділився, хоч як ми його не мордували ледве не щодня, тож, замість їхати додому після роботи, вечірні години ми з Матвієм збавляли біля гаража (цей об’єкт собі обрала я, і мотиви мої навряд чи кому видадуться незрозумілими) та квартири директора «Абрикоса». Гараж особливою популярністю не користувавсь, а от Матвій уже мав довжелезний перелік і мешканців під’їзду, яких почав упізнавати з виду, і різноманітних гостей. До Зиновія Самійловича, як він дізнався, вчащало троє: приземкуватий, опецькуватий чоловік років п’ятдесятьох, засмаглий охоронець із бандитською пикою та золотим зубом і — не повірите — Силоненко, заступник мого начальника.

Тої суботи з самого ранку я всілася на лавці у дворі Видавництва з книжкою в руках. Від стороннього ока мене затуляли кущі, але гараж було видно як на долоні. Прийшов травень, і впала на місто спека. Впала раптово, непередбачувано, немов розчахнулося небо, впустивши стільки сонця, скільки нам було визначено на все літо. Більшість вікон у будинку над Видавництвом були відчинені, назовні рвалися запахи смаженого й печеного, звідкись гостро війнуло кавою. З третього поверху долинув чоловічий голос, що зворушено декламував: