Розділ четвертий ВИДАВНИЦТВО

— Утік з роботи, і все заради тебе, а ти ще не задоволена?

— Проштовхуйся до столу, — заохотила я, й Андрій потонув у морі гостей, і тільки світла його маківка час від часу виринала над іншими головами. А волосся було — як сніп, не тільки кольором, а й виглядом: густе, пряме, неслухняне, і так і вабило погляд.

— Ти чого така замріяна? — продерлася до мене Оленка крізь людські чагарники. — Вийдемо на п’ять хвилин? Ніхто вже все одно не помітить, що тебе нема.

— Ну, ходім, — я штовхнула двері в коридор. Під сходами висіла димова завіса. Оленка прикурила. Цівка диму обвилася довкола її голови.

— Нінка каже, — півголосом промовила я, — що на мою книжку Силоненко клопотання написав. Було таке?

Оленка зробила незадоволене обличчя і пирхнула:

— Ти в своєї Світлани спитай.

— Я в тебе питаю. Ти ближча до спонсорських грошей.

— Ну, було, — раптом легко капітулювала Оленка.

— І як тобі це вдалося?

— Талант не проп’єш.

— А все-таки?

— Менше знаєш, краще спиш.

— Ні, ти скажи, буде тобі комизитися!

— А, не пам’ятаю! Відчепися, — махнула Оленка маленькою, але міцною рукою з гострими нігтями, пофарбованими темним лаком. Тактика в неї була славна: ну що скажеш на таке «не пам’ятаю»?

Тут двері нашого відділу розчахнулися навстіж, і звідти випав галасливий натовп.

— Тисовська! Де ти є?

— Тут вона! — підвищила голос Оленка. — Сюди спускайтеся!

— Та де вже спускатися! На годинник гляньте! Додому час.

— Не йдіть іще! — я випливла на хвилях диму. — Сьогодні ж п’ятниця.