Розділ перший ЗНИКНЕННЯ ГЕРОЇНІ

А робота не стояла на місці. На письмовому столі росли паперові стоси, а я цілісінькі дні тільки те й робила, що сортувала документи за нагальністю — і все відкладала на потім.

— До нас випадково не приходили молоді люди влаштовуватися на роботу? — визираючи з-за комп’ютера, підсміювалася Віруся, яка єдина в нашому відділі кадрів займалася власне кадрами.

— Та було тут кілька. Хочеш у базі анкети подивитися? — Світлана, моя університетська приятелька, з чиєї протекції я й потрапила на роботу, не запідозрила пастки. Здається, саме Світлана була тим шпигуном, котрий почав плести агентурну мережу в нашій конторі. Вона влаштувала Вірусю й мене; я влаштувала Оленку та ще кількох колежанок. Далі пішла ланцюгова реакція.

— Треба негайно переглянути. Ми ж маємо знати, чи в надійні руки Наталю віддаємо.

— Невже так серйозно?

— А ти подивись на неї,— Віруся кивнула в мій бік. — На цей вираз обличчя глянь. Певно, замислилась над тим, чи зразу відмовитися їсти варити і шкарпетки прати, чи боротися за жіночі права підступно, тихою бритвою.

— Невже і вона? — здивувалася Світлана, натякаючи на свій бурхливий роман із віце-президентом нашої контори. — До речі, красуні, запрошую вас у суботу до мене пакувати речі.

—  Від'їжджала моя подруга заміж за море… — вимучено процитувала я.

— Давай-давай, не лінуйся! — нагримала Світлана. — Після ударної праці Ларс нахваляється власноруч зварити вечерю…

— О-о-о! — відразу пожвавилась Віруся. — Вечеря о котрій годині? Бо зранку я малого обіцяла в цирк повести…

Отож суботнього ранку до від’їзду в Голландію готувалися тільки троє: Світлана, Ларс (віце-президент, дружня нам сторона) і я. Той від’їзд направду коли ще буде, та Світлана все любила організувати заздалегідь. Почали ми з найлегшого — з книжок. Чоловік її майбутній, високий ставний голландець, приніс коробки.

Світлана хапливо виймала книжки з шафи й розкидала їх по дивану та підлозі, ми з Ларсом пакували. Приятелька моя, хоч і створювала загальне сум’яття, за роботою пильнувала, і тому, коли я зробила спробу запакувати нишком старезну книжку з правознавства й два грубі томи історії Латинської Америки, виданої за радянських часів, які навіть сторч не лізли в коробку, вона в останню мить вихопила їх у мене з рук:

— Що ти коїш? Ти хочеш, щоб моя дитина рідну мову згадувала з таких книжок?

Світлана відкинула томи вбік, але ненадовго: вже за десять хвилин майбутній чоловік, перевіряючи, чи чогось не забули, зробив нову спробу запхати їх до коробки. Не втримавшись, я зареготала. Приятелька спопелила мене поглядом і почала нервово струшувати порох із цілого стосу книжок, які одразу ж розлетілися по всій кімнаті. Одна тоненька відлетіла просто мені під ноги.

— Поглянь, — мовила Світлана, — це, здається, твоя, по ній я англійську вчила. Твоя чи ні?

— Ніби моя, — дещо невпевнено я гортала книжку. Було, було щось таке зелененьке серед моїх книжок, хіба їх усі запам’ятаєш!

— Ти мені її ще в грудні давала, я пригадую.

— І ти її так зачитала, що вона аж порохом припала…

— Тихо будь мені! — гримнула Світлана.

— Ти хоч знаєш приблизно, про що книжка?