Розділ восьмий КАРТА СКАРБІВ

Матвій на чотирьох підповз до хлопа й задер полу картатої сорочки — за поясом у того стирчав пістолет. Темно-сірий метал, квадратні, сучасні форми. «Форт»?

Коли нарешті увімкнулася свідомість, я вискочила за двері та хапливо позбирала речі в сумку. В цей час Матвій зірвав маску з гостя і замислено його роздивлявся. Дивний у нього був вираз обличчя — розгублений, спантеличений.

— Агов, — поклацала я пальцями у нього перед носом, — що ти там уздрів?

Оленчин наречений не зреагував. Шкода, немає тертого хріну, аби привести його до тями!.. Я теж зиркнула на незнайомця.

Світло падало не на лице чужинця, а поряд. Першої миті я нічого дивного не зауважила. Та оскільки фактично я бачила обличчя перевернутим, то переповзла й подивилася з нормального ракурсу.

На кам’яній долівці підземелля лежав Андрій Голод. Отой намарений Андрій Голод у важких черевиках із мого недавнього видива… У надії прогнати галюцинацію ще раз, я мимохіть махнула рукою. Андрій не ворухнувся. Я зачудовано глипала на нього, такого знайомого, — і могла заприсягтися (не зійти мені з цього місця!), що це не він. Щось у ньому було невловимо чуже…

— Що скажеш? — нарешті запитально зиркнув на мене Матвій.

— Відчепися.

Він криво всміхнувся й обережно почав перевіряти кишені непритомного. Той ледь заворушився.

— Матвію, лишися його, — перелякалась я. — Ходім! Він ось-ось отямиться…

— Один момент.

Він підняв ключі, які випали з руки Андрія-не-Андрія, і замкнув ґрати в похмурій печері. Потім кинув ключі на підлогу десь у метрі від ґрат. Я не могла відвести очей від світлого пасма волосся, що, спітніле, навскоси прилипло до лоба того, хто зараз так тихо, так страшно тихо лежав на кам’яній долівці печери. Хто він? Чому був у масці? Це не може бути Андрій Голод! І картата сорочка… Андрій зроду не вдягав картатих сорочок!

Оленчин наречений повісив мені сумку на плече й підштовхнув до виходу. Я зробила кілька кроків, досі не відриваючи погляду від білявого пасма. Матвій сильніше шарпнув мене:

— Переставляй ноги!

Ми потихеньку почали вибиратися з в’язниці — туди, де ясне сонце, де нас чекають, де квіте ясний день, а завтра прийде новий день, і позавтра, і ще позавтра.

…Марина не встигла стривожитися за нас: удома вона з’явилася за п’ять хвилин до нашого приходу. Матвій миттєво щез за дверима лазнички, і звідти долинув плюскіт води. Марина витягала один по одному конспекти з сумки. Диво дивне, скільки могло влізти книжок і зошитів у її зовсім для того не призначену сумку! На письмовому столі виріс спершу один стос, тоді другий, і мені здалося, що зараз виросте й третій. Нарешті вона обернулася до мене.

— Ану, Крихітко, кажи, що ви з собою їсти принесли? — фальшиво-скандальним голосом запитала вона.

— А треба було? Невже з вечері геть нічого не лишилося?

— З вами тут лишиться! Приїздять тут, усе виїдають…

— То виганяй нас.