Розділ «Частина 3 МІЖ ДВОХ СВІТІВ»

— Тома права, — озвався Шамрай. — Тодi, коли зi мною… Коли мене… Словом, я хотiв сказати правду, я сказав її. Я навiть гнався за п’яним злочинцем! I де перемога добра над злом? Мене цькували собакою цiлу нiч, а за це, Кiро Антонiвно НIКОМУ НIЧОГО НЕ БУЛО! Хоча ВСI ЗНАЛИ, ХТО ЦЕ РОБИВ! Я не ображаюсь на Тому, бо розумiю її. Вона сама шукала спосiб захистити себе.

— Отже, — мовила Березовська пiсля короткої паузи, дивлячись тепер на Вiктора, — ви, як я бачу, зрозумiли її хiд i всi цi трюки з аномальною зоною.

— Тiльки тепер.

— Я теж не так давно, — вiдповiла Кiра. — Як бачите, фокус майже вдався.

Тамара Томiлiна кричала i плакала в трубку: нiчого не бачила, нiчого не знає.

Можливо, їй все ж таки вiрили, бо не поспiшали вживати радикальних заходiв знищення небезпечного свiдка. Раптом дiвчина дiйсно нi при чому? Акула Ден, зiрвавшись, пiдставився, бо бiльшiсть стежок веде до нього. Для чого в цiй iсторiї ще одне вбивство? Та все ж таки, видно, вiрили Тамарi не до кiнця: погрози тривали.

У якийсь момент для того, аби хоч якось вiдволiктися, дiвчина дивилася серiал, назви якого, так само, як початку i кiнця, не пам’ятала. Телевiзiйна iсторiя дала пiдказку: треба втратити пам’ять. Причому таким чином, аби про це дiзналась якомога бiльша кiлькiсть народу i повiрила в амнезiю.

Вiд свiдка, який втратив пам’ять, рано чи пiзно вiдчепляться. Причому — всi: i мiлiцiя, i убивцi.

Зараз, сидячи на софi в квартирi слiдчої, Тамара не могла точно пригадати момент, коли прийняла рiшення дiяти через чи не найпопулярнiшу газету Житомирщини — єдину газету, на сторiнках якої брехня майже нiким пiд сумнiв не ставиться. Пiдлiсне цiлком пiдходило пiд аномальну зону. Лишалося вигадати просту i одночасно красиву таємницю, яку неможливо перевiрити. Бо навряд чи хтось буде спецiально розшукувати iнших людей, крiм Тамари, якi чули поклик мертвого села, йшли на той поклик, зникали i поверталися з провалами в пам’ятi.

Перечитавши в Iнтернетi купу електронних версiй «Неймовiрних фактiв», Тамара вирiшила: свою казку вона розкаже Вiктору Шамраєвi. Дуже переконливо пише людина.

А згодом для пiдтвердження своїх слiв розiграла справжню виставу: проти ночi помчала в бiк Пiдлiсного. Насправдi вона там не була: заїхала в Овруч, знайшла бiля залiзничного вокзалу приватну квартиру, де перебула якийсь час, не свiтячи документами. З машини поскручувала номери, кинула їх у каналiзацiйний люк, саму ж машину покинула. Перед тим добряче понiвечила, аби довго впiзнавали.

Коли намагаєшся врятувати власне життя, автомобiль не має значення.

Нарештi, Тома вибрала момент, вибралася з лiсу на шосе, зiграла перед водiєм фури непритомну, далi розiграла ледь не вихiдця з iнших свiтiв.

До її честi, визнали Кiра i Вiктор, дiвчина практично не перегравала.

Далi Шамрай пiшов по її слiдах. Опинився не там i не тодi. Почалася зовсiм iнша iсторiя.

— Якби не ця брехня, до вас би, Вiкторе, не повернулися найгiршi спогади з минулого. Вас не били б по головi, не кололи б шприцом, не накачували б рiзною гидотою. Ви ж дивом лишилися жити…

Кiра сама не знала, якi почуття намагалася викликати у Шамрая. Ненависть до Томи?… Чи навпаки, Тамара повинна просити пробачення у нього, у неї, у Сергiя?… Розумiючи правду цiєї дiвчини, доросла жiнка всiм своїм єством вiдмовлялась її, цю правду, приймати.

— Вона рятувала себе, — повторив журналiст. — Iнший би, може, не зрозумiв. Я її розумiю.

— Згодна, якби не її генiальна брехня, не викрили б iнший, повiрте менi, ще страшнiший злочин. За який всiх буде покарано, — Кiра промовляла так i розумiла: зараз вона говорить у лунку порожнечу.

— Як ви плануєте дiяти? Викриєте брехуху? — поцiкавився Шамрай. — Ви готовi заарештувати того, як його… Акулу Ковалевського? Чи може, охоронця його?