Розділ «Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ»

— З чого почати… Навiть не знаю…

— Завжди треба починати з початку, — порадив Шамрай.

— Та у тому-то й рiч, що я не знаю, де в цiєї iсторiї початок, i головне — чим вона закiнчиться. Ви ж займаєтеся рiзними незвичайними явищами, правильно?

— Неправильно. Ми про них пишемо. Займаються ними або, коли говорити бiльш точно, вивчають їх спецiальнi люди в спецiальних установах. Звiсно, ми працюємо з такими фахiвцями в постiйному контактi, тому…

— Оцi вашi фахiвцi пошлють мене в дурдом! — вiдрубала Тамара i зробила велику затяжку. — Знаєте, є така спецiальна лiкарня в Зарiчанах[1]? А я не божевiльна, в мене отут, — вона постукала себе пальцем по лобi, — усе в нормi. Просто є факти, якi я не можу перевiрити сама. А ви у вашiй газетi тiльки тим i займаєтесь, що перевiряєте такi iсторiї.

— «Такi» — це якi, Томо? — Шамрай вiдчув: тут теж треба набратися терпцю. — Ви ближче до дiла якось, а то все колами ходите…

— Ось я i не знаю, як так почати, аби ви не здали мене в дурдом.

— Ми нiкого в дурдом не здаємо, — спробував заспокоїти дiвчину Вiктор. — Кажiть уже, а я сам вирiшу, що робити i як реагувати. Повiрте, менi тут таке доводиться вислуховувати — мамо, не горюй!

— О’кей, — нарештi наважилась Тамара Томiлiна. — Вас цiкавлять аномальнi зони?

— Це наш профiль, — погодився Шамрай. — Якщо ви знаєте якусь, про яку ми ще не писали, — викладайте смiливо. Буду тiльки вдячний.

— Є одна така зона. Понад сто кiлометрiв звiдси, мiж Народницьким i Овруцьким районами. Там є село Пiдлiсне. Вiрнiше, було: всiх майже повнiстю вiдселено пiсля Чорнобиля. Село маленьке i майже вимерле. Там багато таких, цi територiї потрапили в зону вiдчуження…

— Стоп-стоп! — Шамрай жестом зупинив дiвчину. — Вибачте, звичайно, за дурнувате питання, але скiльки вам рокiв i звiдки ви так добре все це знаєте? Менi, наприклад, тридцятка влiтку була. Коли Чорнобиль рвонув, я тiльки перший клас закiнчував, але всю ту чорнобильську панiку пам’ятаю. Мене потiм кiлька разiв оздоровлювали разом з iншими дiтьми, якi вважалися «чорнобильськими». Ось тiльки я таких подробиць не можу вам розказати, треба спецiально дiзнаватися…

— А ви не перебивайте! — Тамара нервовим жестом роздушила бичок об дно попiльнички i тепер не знала, куди подiти руки, тож витягла з пачки другу цигарку, знову закурила. — Не перебивайте, менi i так непросто слова добирати. Бо в цьому вся сiль, — вона знову витримала якусь театральну паузу. — Справа в тому… Справа в тому, що я мусила народитися в тому самому Пiдлiсному навеснi вiсiмдесят шостого, коли Чорнобиль гахнув.

Шамрай вiдкинувся на спинку стiльця, спробував переварити першу порцiю iнформацiї.

— Так, — нарештi промовив вiн. — Що значить — мусили народитися? I чому саме там? Коли ж ви народилися, врештi-решт?

— Можу паспорт показати. До речi, з собою взяла.

На пiдтвердження своїх слiв Тома Томiлiна, примостивши цигарку на краєчок попiльнички, понишпорила в сумочцi i витягла з її надр паспорт, розгорнувши його на потрiбнiй сторiнцi.

— Мiсце народження — Хмельницька область, Старокостянтинiвський район, село… Ага, — Шамрай знову не знав, як на все реагувати. — I що з того?

— Дату народження бачите?

— Четверте травня одна тисяча дев’ятсот вiсiмдесят шостого року. Вам зараз уже двадцять два, — для чогось ляпнув Вiктор. — Поки нiчого не доходить. Може, я щось пропустив, чого не повинен був?