Розділ «Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ»

Мiж iншим, Вiктор Шамрай, як i решта працiвникiв редакцiї, мав змогу не раз i не два отримати пiдтвердження того, що «Неймовiрнi факти» таки мають певний вплив на громадську думку. В кожному разi на думку Житомира та Житомирщини — то вже напевне. Наприклад, пiд час якихось чергових виборiв мiсцевої влади один iз кандидатiв, найiмовiрнiше, заплатив власникам газети, аби на її сторiнках з’явилася якась чортiвня про його головного конкурента. Замовлення виконали чiтко: знайшли в якомусь селi справжню бабцю-цiлительку, вона подивилася на фотографiї мiсцевих полiтикiв i пояснила — над одним iз них надто багато чорного туману. Звiсно, «людиною в чорному туманi» виявився той самий, небажаний конкурент. Читачами «Неймовiрних фактiв» були переважно люди старшого, передпенсiйного та пенсiйного вiку. Вони, на вiдмiну вiд молодi, на вибори ходили акуратно i старанно. Зрозумiло, що сiльськiй провидицi старшi люди повiрили i, вiдповiдно, не вiддали свої голоси за кандидата «в туманi».

Потiм той кандидат звинуватив конкурента у «чорному пiарi» i навiть спробував подати на газету до суду за поширення неправдивих вiдомостей про нього. Та вчасно зупинився, бо, мабуть, йому пояснили: в газетi опублiкована думка напiвграмотної бабцi, яка навiть не має вдома телевiзора, бо це — грiх. Як насправдi вiдбувалася її розмова з автором статтi, не знає нiхто. Допитувати бабцю як свiдка теж не вийде, бо тим самим позивач ще бiльше пошкодить i без того попсований iмiдж. А така газетка як «Неймовiрнi факти» може друкувати що завгодно, яку завгодно хрiновину — такий у неї статус, такий у неї iмiдж, такий у неї формат. Люди або вiрять, що iнопланетяни бувають, або нi. В даному випадку неможливо довести, що двi третини пенсiонерiв Житомирщини проголосували проти одного кандидата на користь iншого лише через те, що на дозвiллi почитують газету, де друкують гороскопи, статтi про викрадення людей марсiанами i багатоголових вовкiв у зонi вiдчуження.

Ту публiкацiю готував Вiктор Шамрай.

Вiн справдi з’їздив до бабцi кудись у Радомишльський район, повiз їй вiд редакцiї гуманiтарну допомогу — гречку, олiю, цукор i банку «згущонки», дiйсно показував їй пiд час розмови фотографiї полiтичних опонентiв на агiтацiйних листiвках, i в обох бабця побачила щось схоже на диявольську печатку. Сфотографувавши її за розгляданням фотографiй, Шамрай склепав потрiбний текст i згодом отримав за це додаткових двiстi баксiв у бiлому довгастому конвертi.

Шамрай спецiалiзувався саме на роботi з реальними людьми.

Не можна сказати, що вiд самого початку йому це аж надто подобалося. Проте в «Неймовiрних фактах» Вiктор свого часу опинився через обставини, про якi чим далi, тим менше хотiлося згадувати. Тут вiн не надто напружувався, мав стабiльний заробiток, знав, чого вiд нього чекають, i цiлком задовольняв вимоги власникiв, а значить — i свого безпосереднього керiвництва.

Пропрацювавши в «Неймовiрних фактах» дещо бiльше двох рокiв, Вiктор Шамрай мав тепер вiльний та комфортний графiк роботи, малесенький — в закутку бiля сортиру — зате окремий кабiнет, а також своєрiдний статус недоторканостi. Шамрай знав, чого вiд нього хочуть i чекають.

Тi, хто платив йому грошi, так само знали — Вiктор не пiдведе. Обидвi сторони вiдчували: ще трохи — i Шамрай перестане особисто шукати божевiльних, якi погодяться розказати про свою зустрiч iз НЛО, та писати оповiдки вiдповiдного змiсту. Для цього в нього з’являться пiдлеглi, двоє чи троє, швидше за все — молодi дiвчатка без особливих амбiцiй, але з бажанням прославитись.

А одна з найбiльш тиражних газет Житомирської областi, якiй багато хто довiряє i з популярнiстю якої змушенi рахуватися навiть київськi полiтики, котрi прагнуть впливати на Житомирщину, таку можливiсть дає.

Фото Галини Горбанської, жiнки, яка через радiоточку у власнiй квартирi почала контактувати з Космосом i отримувати вiд покiйного чоловiка пророчi для мiста, регiону, України i свiту попередження, пiде на першу сторiнку.

Перед тим, як взятися до написання статтi, Шамрай з цiкавостi зробив декiлька телефонних дзвiнкiв i багато чого дiзнався про свою нову знайому.

Виявляється, родина Горбанських оселилася в Житомирi, на батькiвщинi Галининого чоловiка, влiтку 1991 року, за кiлька тижнiв до серпневого путчу i початку офiцiйного розвалу країни пiд назвою Союз Радянських Соцiалiстичних Республiк. Коли радянськi вiйськовi частини почали виводити з Нiмецької Демократичної Республiки, чоловiк Галини доклав максимуму зусиль, аби перевестися в рiдне мiсто i там осiсти. Галина, за фахом — акторка, до того часу завiдувала в гарнiзонi офiцерським клубом i керувала там художньою самодiяльнiстю. В Житомирi їй вдалося влаштуватися в обласний драмтеатр, де вона рокiв десять досить успiшно грала на сценi то Проню Прокопiвну, то Кайдашиху, словом, виступала у всiх виставах класичного театрального репертуару.

Армiю почали скорочувати. Чоловiк, ще не так давно блискучий вiйськовий, несподiвано опинився спершу без роботи, потiм — за межею бiдностi. Театр теж не давав можливостi для нормального iснування, в країнi почалися тяжкi часи. Спробувавши торгувати на базарi жiночими колготками, чоловiчими трусами та дитячими iграшками, вiдставний пiдполковник Горбанський швидко спився i згорiв, одного разу спаливши собi шлунок якоюсь самопальною п’ятдесятиградусною гидотою. Залишившись з донькою, Галина впала в депресiю. Наслiдок — горiлка, психiчний розлад, звiльнення з театру, примусове лiкування, якого домоглася її, на той час повнолiтня донька. Зiпхнувши маму на руки лiкарiв, вона швиденько продала їхню трикiмнатну квартиру, купила однокiмнатну, прописала туди матiр, аби тiй було куди вертатися з лiкарнi, а решту грошей витратила з користю для себе: перебралася в Київ, орендувала там квартиру, знайшла в столицi пiдходящого iноземця i дуже скоро виїхала з ним до Нiмеччини.

Тепер вона — громадянка Нiмеччини. Матiр не забуває, акуратно присилає грошi. Аж двадцять євро щомiсяця, або — лише двадцять євро, кому як подобається. Зате — без затримок. Якщо додати їх до пенсiї по iнвалiдностi, вийде трiшки бiльше визначеного державою прожиткового мiнiмуму в Українi. Галинi Горбанськiй, очевидно, цього вистачало.

Шамрая зовсiм не мучила совiсть. Ця жiнка — не просто читачка, а й передплатниця «Неймовiрних фактiв». Вона сама подзвонила в редакцiю, вiдгукнувшись на оголошення, яке в кожному номерi закликало людей, котрi зiткнулися з незвичайними паранормальними явищами, писати, дзвонити i заходити. Тож коли Галина Григорiвна Горбанська захотiла розказати про свої контакти з паралельним свiтом через радiоточку — нехай, це її право.

Нiде не сказано, що в газетах можна писати лише про тих, у кого нема довiдки вiд психiатра.

Тепер через редакцiю читачi почнуть шукати Галину Горбанську, нову ясновидицю, котра може дати поради стосовно майбутнього. Будь ласка, адрес i телефонiв тут однаково нiколи нiкому не дають. Подзвонять i перестануть, чекатимуть iнших публiкацiй про Галину Горбанську. Плюс-мiнус раз на квартал редакцiя поверталася до своїх давнiх персонажiв, аби освiжити пам’ять постiйних читачiв.

До того ж Галина Горбанська, як i бiльшiсть подiбних персонажiв, зручна i для Шамрая, i для його начальства тим, що в неї немає на Житомирщинi близьких родичiв. Нiхто не почне позиватися до суду через нанесення комусь чергової моральної шкоди. Такi публiкацiї для «Неймовiрних фактiв» завжди були бажаними i безпечними.

Поки Вiктор Шамрай писав текст i перекидав його та фотографiї на верстку, мiсто поволi поглинули вологi сутiнки. В сутiнках стояв листопад.

Завтрашнiй день не обiцяв нiчого принципово нового.