Розділ «Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ»

— Так я про це i кажу, — Шамрай засунув карту назад до кишенi. — Хто ще допоможе, як не доблеснi органи…

— Слухай, не грузи мене, вуха пухнуть, — скривився Пузир. — Краще поясни, кого вам там треба. Люди в Пiдлiсному давно вже не живуть. Рокiв сiм як остання бабуля конi двинула. А вашi друзi, мiж iншим, з однiєї дуже мудрої газетки, написали: в зонi вiдчуження знаходять трупи старих людей! Начальство нам за це пiстонiв вставило по самi помiдори, будь здоров. Стiльки часу пройшло — дотепер сраки в людей болять.

Шофер Гриша реготнув.

— Смiшно? — пiдозрiло запитав Пузир.

— Не смiшно, — швидко заспокоїв мiлiцiонера Шамрай. — Ми не шукаємо трупiв, командире. Хочемо просто проїхатися туди, пару фоток зробити для газети, глянути, що там i як. Треба спецiальний дозвiл?

Пузир знову пожував губами.

— Та не треба нiякого дозволу, хлопцi. Просто нема чого там дивитися. Хати, якi самi скоро заваляться, проїхати нема як, мертво i стрьомно, коли зовсiм уже чесно говорити. Там навiть браконьєри не лазять.

— А що, багатьох ловите? — знову встряв Гриша.

— Буває. Там же звiрини навалом, ну от дядьки з рушницями i шастають. Хоча це заборонено. Не сам вiдстрiл, а взагалi — полювання в мiсцях, звiдки людей вiдселили.

— А мародери? — розвинув тему Шамрай.

— В Пiдлiсному давно уже все, що могли, вкрали. А по iнших селах такої публiки вистачає. Люди останнiми роками, особливо з цiєї весни, наче подурiли: кидають хати, беруть, що можуть iз собою понести чи що в багажник «Жигуля» зайде, i — вперед, щастя шукати. Будинки, бач, продати не можуть, зона гарантованого добровiльного вiдселення чи щось таке. Тут недалеко, кiлометрiв десять, — мiлiцiонер кивнув кудись за лiс, — Микита жив, колись трактористом був. Рокiв йому з п’ятдесят чи що. Алкоголiк — якого лисого тут ще робить? Так вiн за хату двiстi баксiв хотiв, може таке бути?

Шамрай i шофер синхронно похитали головами.

— Бач, а так i було. Один наш сержант, з iншої, правда, змiни, не стерпiв — принiс двi сотнi, тицьнув Микитi. Ще й нотарiуса десь знайшов, у один прийом купiвлю-продаж оформили. Тiльки потiм сержант очухався i тепер у глибокому шоцi: не знає, задля якої мороки ту хату купив.

— А Микита що? — поцiкавився шофер.

— Що Микита? Двiстi баксiв пропив, перебрався в якусь iз вiдселених хат i там бомжував. Дiло влiтку було, потiм — осiнь, ближче до зими. Почали нашi його ганяти, аби вогонь не палив. Вiн же грiвся так: одну хату на дрова поволi розбирає, в iншiй кострище розводить. Словом, догрався Микита: якраз на минуле Рiздво невiдомо де самогон знайшов, надерся, вогонь забув загасити. Разом iз хатою згорiв. Отакi тут iсторiї бувають, — зiтхнув Пузир. — Але оте ваше Пiдлiсне вже навiть бомжiв не цiкавить.

— Так ми доїдемо туди чи як? — запитав Шамрай.

Пузир знову зiтхнув i пожував губами.

— Тримайте ось так, — вiн показав прямо перед собою. Потiм подумав — i витяг з планшета свою карту, крупномасштабну, топографiчну. Пiдiйшов до капота «Шкоди», розклав карту на ньому. Шамрай i Гриша нахилилися над нею з обох бокiв. Гачкуватий палець старшого лейтенанта ткнув у якусь точку. — Ми тута, — пояснив Пузир. — Осьо Народичi, туди — на Овруч. Значить, вам треба сюди, — палець поїхав по картi. — Кiлометрiв двадцять по дорозi, потiм поворот праворуч, на ґрунтову дорогу. Вона нiчо, нормальна, зараз ще не розкисла.

— Я проїду? — з острахом запитав Гриша.

— Та проїдеш, проїдеш. Коротше, далi вам сюди, — палець дороговказом ковзав на паперi, — ще один поворот, на Борове. Ви не завертаєте, їдете далi, i буде такий з’їзд у лiвий бiк. Дорога зовсiм вузенька, зате виведе точно до Пiдлiсного.