Розділ «Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ»

— Працюйте, Iвановичу, працюйте, — махнув рукою Шамрай.

Пiсля цього професор Горбатько з головою поринув у процес проведення бiолокацiї. Спочатку вiн провiв рукою над рамкою. Потiм — пiд нею. Постояв, похитав головою, тодi почав повiльно, приставними кроками, рухатися вперед, тримаючи прилад з рамкою перед собою. Жора знову налаштував фотоапарат, клацнув. Вiктор прикипiв поглядом до професора.

Зробивши з десяток крокiв уперед, Горбатько завмер. Потiм посунувся ще на кiлька сантиметрiв — i знову зупинився. Тодi позадкував. Почаклував над «пекельною машинкою», повернувся праворуч, повiльно рушив у бiк колишнього сiльмагу. Далi рухався, не зупиняючись, тодi розвернувся на сто вiсiмдесят градусiв i почав «прасувати» протилежний бiк, ближче до порожнього постаменту. Нарештi зупинився, кивком голови запросив Вiктора i Жору пiдiйти ближче.

— Дивiться, — сказав вiн, коли чоловiки наблизилися. — Ви бачили таке?

Тепер вони всi разом точно повторили його маршрут, рухаючись у такт з професором. Спочатку нiчого не вiдбулося, а тодi рамка почала смикатися, ще крок — i вона закрутилася довкола власної вiсi з такою силою, наче на неї хтось спецiально дув. Те ж саме повторилося, коли трiйця посунула до сiльмагу. Аналогiчно — коли трiшки наблизилися до порожнього постаменту.

— Бачили? — очi професора шалено блищали. — Земне випромiнювання в цьому мiсцi дуже сильне. Я б сказав, що ми з вами стоїмо зараз на краю дуже глибокої трiщини в земнiй корi. Ось так вона пролягає! — Горбатько провiв рукою неправильну ламану лiнiю. — По сутi, Вiкторе, все, що знаходиться по краях цього розламу, цiлком може вважатися аномальною зоною. Болить голова, Георгiю?

— Ага, — фотограф знову потер скронi. — Коли чесно — не стiльки болить, скiльки паморочиться. Я наче трiшки п’яненький. Грамiв сто, не бiльше.

— Зi мною все в порядку, — Шамрай знизав плечима. — Не знаю… Неспокiйно якось на душi, це правда. Але тут мало хто спокiйним буде.

— У цього мiсця важка енергетика! — категорично заявив професор. — Не тiльки тут, де ми зараз стоїмо, — вiн для певностi тупнув ногою. — Взагалi, як менi здається, бiльша частина цього населеного колись пункту розташована на перетинi геопатогенних зон. Тут сiтка Хартмана, якщо можна так висловитися, трiшки щiльнiша, нiж будь-де. Словом, кожен iз вас, та i я разом з вами, вiдчуває аномалiї по-своєму.

Бiльше Вiктора Шамрая в колишньому селi Пiдлiсному нiчого не тримало.

— Ця дiвчина, Тома, говорила: тут нiби люди зникають, — обмовився вiн. — Наче щось їх сюди кличе, якiсь потяг… Чи поклик…

— Про потяг чи поклик не скажу, — професор провiв себе долонею по обличчю, для чогось глянув на неї, потiм повернув її до Вiктора: — Бачиш, пiт. Мене тут у пiт кидає… Коротше, про потяг не скажу, не знаю. Але не сумнiваюся жодної секунди: люди, якi тут довго жили i навiть тi, якi тут народилися, страждають на рiзнi патологiчнi хвороби. В когось проблеми зi шлунком, хтось iз серцем мучиться, в когось може бути рак. А може таке статися, що i… — Горбатько покрутив вказiвним пальцем бiля скронi.

— Тобто, — перепитав Шамрай, — на вашу думку, кожен, хто мав хоч якесь вiдношення до Пiдлiсного, рано чи пiзно може з’їхати з глузду?

— Чом би й нi? Я б навiть назвав це мiсце таким собi перетином свiтiв, — серйозно вiдповiв професор. — По сутi, Чорнобиль став для тутешнього народу порятунком. Знаєте чому? Бо в iншому випадку люди жили б тут ще довго, i хто його знає, до чого б дожилися. А так змушенi були евакуюватися з аномальної зони, яка стала в два рази небезпечнiшою для нормального життя. Хоча тут є що вивчати, клондайк для дослiдникiв паралельного свiту.

Горбатько почав пакувати свiй прилад у сумку.

Жора згорнув апаратуру.

Шамрай з почуттям виконаного обов’язку повернувся, аби сказати водiєвi, що вони вже можуть звiдси їхати.

Водiя нiде не було.

На якусь мить у Вiктора вiдiбрало мову. Щойно, буквально п’ять хвилин тому, водiй з незадоволеним виглядом стояв поруч. Тепер наче крiзь землю провалився. Зник. Загудiв у один з невидимих людському оку тектонiчних розламiв земної кори. Навкруги було тихо, навiть холодний листопадовий вiтерець, здається, припинився. Сонце теж сховалося за хмарами. Раптом стало якось сiро i похмуро. Тиша дзвенiла у вухах.

Шамраю здалося, що нiхто з його супутникiв не помiтив зникнення водiя. Рвучко повернувшись до вченого i фотографа, вiн на якусь долю секунди уявив, що бiльше не бачить їх, що поруч з ним нiкого нема. Та нi, ось вони стоять, нiби виринули з повiтря: Жора застiбає кофр, Максим Iванович поправляє сумку на плечi.