Розділ «Частина I ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ»

Гриша раптом замовк, сплюнув i повернувся до постаменту спиною.

— I? — запитав Жора.

— Перестрiли на трасi. Вантаж забрали, зять битися полiз — застрелили, — вiдмахнувся Гриша. — Я пiсля того з металом зав’язав, у «човники» подався.

Його веселощi раптово змiнила депресiя. Професор Горбатько, помiтивши це, став схожим на мисливську собаку, яка взяла слiд лисицi.

— Голова не болить? — дiловито запитав вiн.

— У мене? — водiй для певностi тицьнув себе пальцем у груди.

— В мене болить, — озвався Жора. — I на душi якось гидко стало.

— А як болить? — пожвавiшав Горбатько. — Просто чи в скронях стукає?

— Стукає, — повiсивши фотоапарат на шию, Жора двома вказiвними пальцями почав масажувати скронi.

— Менi тут теж паршиво, — озвався Гриша. — Поїхали звiдси бiгом, мужики.

Шамрай тим часом роззирнувся. Праворуч вiд постаменту i контори, на протилежному боцi майдану, стояла порожня будiвля з бiлої цегли, в якiй навiть той, хто нiколи не був у сiльськiй мiсцевостi, легко вгадував колишнiй магазин.

— Цiкаво, де у них тут танцi були? — промовив Гриша.

— Тобi яка рiзниця? — байдуже кинув Вiктор. — Тепер ми про це нiколи не дiзнаємося.

— А далi машини не заїжджали! — озвався професор Горбатько, показуючи на знайденi слiди. — Дивiться: зупинялися десь тут, у центрi, розверталися — i назад. Вiкторе, менi вже працювати можна? Здається, ми прийшли.

— Навiть треба, — погодився Шамрай. — Вам же виднiше. Я у ваших тектонiчних розламах земної кори та рiзних сiтках Хартмана[6] не розбираюся.

— Я теж, — невiдомо для чого вставив Жора. — Того, чого не можна сфотографувати, не iснує.

— Автори вашої газети, навiть такi провiднi як ти, Вiкторе, завжди пишалися власним невiглаством у всьому, що стосується науки, — констатував професор Горбатько.

Шамрай пропустив шпильку повз вуха. З Максимом Iвановичем вiн мав справу вже майже два роки, той сам шукав контактiв i плацдарму для оприлюднення власних теорiй. Це не заважало йому регулярно робити всiм зауваження, давати рiзнi поради i взагалi — при кожнiй сприятливiй нагодi читати присутнiм зануднi лекцiї рiзної довжини.

Професор пройшов уперед iще метрiв з п’ять, зупинився, завмер, нiби намагаючись почути чи вiдчути щось таке, чого не чули i не вiдчували iншi. Тодi розстебнув сумку, витягнув власноруч сконструйований прилад. Основою його була рамка з мiдного дроту, яку Вiктор, котрий не раз бачив цей прилад у дiї, називав «пекельною машинкою». То була герметично закрита коробочка з вмонтованим у неї датчиком. Працювало все це на звичайних батарейках. Приладнавши рамку у спецiально зробленi пази, Горбатько покрутив ручку, налаштовуючи прилад на робочий стан, повернувся до гурту:

— Зараз нiхто до мне не пiдходить, ясно?