– Чи живі ви, чи Мара вас схопила?
– Обачити сюди! – Манжела виїхав вперед, підняв ліву руку, а правою дістав шаблю. Провів по шкірі, пирскнула кров.
– Відчиняй! – закричав панич з башти, і ворота перед нами відчинилися. Ми заїхали до башти. Там паничі радісно обіймалися, гомоніли про Мару і про те, як врятувалися.
Манжела наказав готувати вечерю. Слуги, що були у фортеці, почали метушитися, слуги ж, які були в поході, попадали і лежали, наче неживі. Ніхто нас не чіпав. Я помітив, що вартові на стінах стояли, ворота зачинені. Дисципліна тут була строга.
Ось вже встановили довгий стіл, за який всілися паничі. На столі височіли великі тарелі з м’ясом та хлібом, гори зелені, кухлі з пивом. Я стояв за Понамкою, щоб прислужувати. Але на столі все було. Паничі швидко їли, потім пішли до башти відпочивати. Манжела дозволив слугам, що були у поході, доїсти недоїдки з панського столу. Свинячі реберця, копчене сало, недопите пиво з дерев’яних келихів.
– Навіщо отаман різав собі руку? – спитав я у Сашка, коли ми вже наїлися і пиво звільнило нас від страху.
– Щоб довести, що він не трупак.
– Хто?
– Трупак. Раб Мари.
– Як це?
– Мара не просто вбиває. Вона забирає собі тіла, перетворює на трупаків, на живі трупи. Вони лежать у болоті, а інколи, за наказом Мари, підводяться і нападають.
– Трупи нападають? – здивувався я.
– Не трупи, а трупаки, тіла, які забрала собі Мара. Вони мертві, але можуть битися, наче живі. Щоб вбити їх остаточно, треба відрубати їм голову.
– Ти бачив трупаків?
– Так, два роки тому великий загін їх оточив башту. Мій панич головував загоном, що прийшов на допомогу. Тут була велика битва, ми вбили не одну сотню трупаків, – розповідав Сашко. – Чому ти не їси?
– Я наївся.
– Дурню, нам дозволяють їсти свинину дуже не часто. Насолоджуйся! – він почав обгризати чергове реберце. Мені ж їсти зовсім не хотілося. Після колонії мій шлунок всох, і мені потрібно було зовсім мало їжі.
Слуги доїли усе, що залишилося після паничів, потім пішли відпочивати. Нам з Сашком виділили місце. Я уклався на дерев’яні нари мішок з сіном, коли почув шепіт над вухом.
– Твій панич врятував тебе. Ти що, спиш з нею? – я озирнувся і побачив одного з тутешніх слуг, що огидно посміхався. Він був вищий і міцніший за мене. Я розумів, що програю, але в мене не було іншого виходу, окрім як напасти. Ще в колонії я навчився тому, що не можна терпіти приниження, інакше далі буде тільки гірше. Несподівано кинув слузі мішок з сіном, який був за подушку. Слуга не чекав такого маневру, навіщось спіймав мішок, а я вдарив його в обличчя. Збив з ніг, повалив, лупцював далі, мені не можна було дати підвестися йому, бо тоді б він забив мене. Але цей слуга був сильний та жилавий, він скинув мене, кинувся зверху.
– Образа панича! – несподівано втрутився Сашко. І слуга, який би роздратований він не був, зупинився. Аж тремтів від люті, стиснув кулаки, але припинив мене бити.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Химери Дикого поля» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 6 До Поганих земель“ на сторінці 14. Приємного читання.