Розділ без назви (2)

Віктор дивиться на мене надто уважно.

— Ти впевнена, що аж так прагнеш працювати? Може, варто зосередитися на навчанні, а ночами відсипатися?

— Хе! Вікторе, невже ти гадаєш, що в наш час можна прожити тільки на студентську стипендію? А навчання кидати я не збираюся! Хочу колись відкрити спеціальну психологічну консультацію для тих, хто постраждав від цих… «надприродних екстрасенсорних здібностей». Жертвам же потрібно знати: є люди, які готові їх вислухати, повірити, не запроторюючи до дурки.

— Справа благородна. — Голос порадника звучить підкреслено м’яко. — Із таким характером, як у тебе, це вдасться легко і без клієнтів не залишишся — факт. А от хлопця свого можеш сміливо посилати куди подалі уже зараз: якщо дозволяє коханій дівчині так підставлятися замість того, аби заробляти самому. Значить, він тебе не цінує!

Господи, та яке в нас на календарі століття?! М-да. У кожній дівчині спить феміністка. І прокидається вона зазвичай у найменш підхожий для цього момент.

— Що? Який іще хлопець? Потрібний він мені, як корові сідло. — Якраз збираюся додати, що це лише моя справа, мати чи не мати хлопця, та затинаюся. Віктор дивиться на мене дуже пильно. І в його погляді щось нове. Таке, ніби він дізнався про вакантну посаду, яку зовсім не проти посісти.

— Гаразд-гаразд, тільки не нервуй, заспокойся, Адо. І так забагато переживань на один день для такої тендітної дівчини. — Його слова аж ніяк не виправляють ситуацію. Бо звучать так, ніби він має право мене заспокоювати.

Вони що — не розуміють?! Від мене варто триматися подалі. Я небезпечна. Убивати виявилося неважко. Попри перший не зовсім вдалий досвід, я можу відправити на той світ будь-кого з них, а може, мене стане і на двох. Я можу одним махом вирішити безліч проблем: позбутися небажаних свідків, злісних кривдників… Якщо оберу шлях, послужливо підказаний Валерієм Едуардовичем.

— Адо, — Мишко обережно, щоб не потривожити зайвий раз Іру, яка пригорнулася до його плеча, простягає руку та легенько торкає мене. — Ти де? Ти ж зовсім нас не слухаєш. То як щодо відпочинку в санаторії разом з Іриною?

Та тут озивається Вікторова мобілка. Глянувши на екран, він похмурніє.

— Слухаю, — кидає тихо. І справді слухає, майже не уриваючи співрозмовника. Його пшеничні брови потроху здіймаються вгору. Наприкінці він дякує. Прохає телефонувати за будь-яких змін. Повертається до Павла відверто здивований.

— Це Микола Андрійович. Ну, той, лікар зі шпиталю, куди ми Ліну відвезли. Він стверджує, що сталося диво: десь годину тому дівчиську раптом помітно покращало. Тепер лікарі певні: житиме.

— Годину тому? — Ірка ледь примружується. Певно, намагається прикинути, скільки часу минуло відтоді, як ми громили одну рідкісну колекцію.

— Мишко, де ви Ліну знайшли? І що з нею було?

— У глухому провулку. Неподалік від «Янгола». А шпиталь — дорогою до будинку Господаря, от ми й затрималися через це ненадовго. Ну, сама знаєш, наскільки стрімко «швидка» зараз поспішає на виклики. Тим паче, коли пахне керосином. Нащо їм статистику псувати? А дівчина була напівжива, непритомна тоб…

— Змовкни, — водночас наказують Павло та Віктор і виразно кивають на нас. Мовляв, дівчатам зараз тільки натуралістичних подробиць не вистачало, і так пережили таке, що інші билися б в істериці без упину…

На істерику в нас немає сил. Я досить спокійно сприймаю інформацію про те, що ми фактично повернули душу зрадниці й цим врятували її. От як виживе, тоді й зустрінемося та поговоримо. Цікаво, як саме виглядала її душа?

Що ж, добрі справи не залишаються безкарними. Аби лише вони не були даремними. Може, ще хтось цієї хвилини відклав убік смертельну дозу пігулок чи нагострений ніж із думкою: чи я не здурів?

— Адо, ти часом не знаєш, Клара більше полюбляє цитрини чи банани?

— Яблука. — Зрозуміло, що Іра мала на увазі: чи взагалі є шанс, що Клара теж «прокинеться»? — Захочеш навідати — мені подзвони, добре? Сходимо разом.