Розділ без назви (2)

— Ага! — іронізую. — Для її ж блага, звісно. А лікувати амнезію Ірці потім хто буде, я?

Переводжу розмову на інше:

— Що в мені такого незвичного, Антоне, скажи? Нащо я йому я була потрібна, га?

— Він зі мною не всім ділився. Та все ж… Дещо знаю. Молодняка у них майже нема, а тут раптом ти намалювалася. Просканували уважно. І нічо таке відкриття — молодий і сильний янгол. Унікальний просто. От Едуардович і захотів тебе під власне крильце взяти, ручною зробити. Адо, тільки чесно: ти справді не знала, що ти янгол і що твій батько живий?

Хитаю заперечливо головою:

— Справді не знала, що батько живий. А про янголів? Я просто не вірила в це.

Він веде далі:

— Не вірила? Цікаво. Валерій знав твого батька, навіть дуже-дуже добре знав. Певний час вони справно прикривали один одному спини, потім щось не поділили, стали ворогами. Далі твоєму батькові набридло ворогувати і він відійшов убік. Не всі це зрозуміли, дехто сказав, що він злякався, але у вашій сім’ї завжди народжувалися диваки, яким плювати, хто що скаже. — На секунду в його голосі з’являється повага. І водночас злість на таку дурну поведінку. — Ну, а щодо помсти… Тебе хотіли зробити спочатку ручною, а потім…

— Що потім? — запитую, хоч і знаю, що могло бути потім.

Він відповідає притишено:

— Дурня повна, звичайно. Мало що Едуардович хотів. Зрештою, тепер і не дуже цікаво. Сама бачиш, до чого призводить недооцінка суперника, тобто суперниці.

— А тобі, Антоне, від мене чого треба? — Цікаво, він так і не сказав «у нас», говорячи про сірих янголів.

Та, зрештою, я й сама спершу без вагань зарахувала його до типових вампірів. Щоправда, до підвиду, котрий живиться лише емоціями. Ну, мені «мінус» за неуважність. Він таки з сірих. Та тільки чого він мені заздрить так відверто? Хоч пропонуй махнутися — як там я висловилася — «екстрасенсорними здібностями»…

— Мені від тебе? — удавано дивується Антон. — Навпаки! Це тобі не завадила б надалі моя підтримка. Ти, можливо, дещо й умієш. У це, звичайно, мало хто повірить після сьогоднішнього, скажуть, що вмієш багато, але чи варто зупинятися на досягнутому? Ну, якщо хочеш і далі таці в якомусь кафе тягати чи в магазині за прилавком стовбичити та спілкуватися лише з людьми, і то переважно з невдахами, — твоє право. Я шануватиму твій вибір. Але я — не всі. Багато хто вирішить, що слід тебе скерувати у правильному напрямку. А роблять це у нас зазвичай силою. Якщо комизитимешся, то приберуть, щоб інших не спокушати поганим прикладом.

— Благодійник відшукався! — Можливо, мені доведеться пошкодувати про ці слова, та невже він вважає мене аж настільки наївною? — Що, набридло бути в ролі служки, а самого поки ніхто всерйоз не сприймає?! Вирішив, що витяг виграшну карту, на яку варто поставити? Та ти ще й обережний, спершу перевірив, чи не трапилася замість козиря якась дрібнота. До речі, у мене ще один вихід є: зараз на вокзал, сяду на найближчий потяг — і шукайте вітру в полі!

— Твій батько теж колись обрав утечу, а тобі наплели, що помер… — Він навіть не завершує думку. І так зрозуміло: «Глянь, до чого це привело. Влаштовує така доля?»

— Усе, аудієнція затягнулася. Досить з мене на сьогодні сірої маячні.

От не думала, що колись настільки зрадію появі Павла…

— Ми і так закінчили, — улесливо озивається Антон. — Дівча зараз не в тому стані, аби обговорювати серйозні речі.

— Думаю, під час вашої першої зустрічі вона виглядала набагато краще. Чи не так? Скажи, Антоне, до її нинішнього стану ти часом не доклав рук?