Розділ без назви (2)

— Ти мене продовжуєш вражати, Адо. Стільки прихованих талантів. Хм, очевидно, настала пора перестати тобі дивуватися, знаючи тепер напевне, чия ти донька. А щодо сенсея… Його вбили. Він же не одного учня отак… працевлаштував до серйозних людей. Чи й не людей. От хтось і вирішив: він знає забагато. — Байдужий голос Павла, погляд у далечінь. І біль. Біль у кожному слові такий, що інший би не втримався, зірвався. — Не я вбивав. Можеш не уточнювати. І ніхто, чуєш, ніхто з його учнів теж. Ще щось тебе цікавить, янголе?

Звертання ігнорую. Однак зауваження, що мене не обходять його особисті справи, так і не висловлюю вголос. Кажу геть інше:

— Не так ти зрозумів мене, Павле. Із Мишком треба щось робити. Б’ється він непогано, але ж… Потрібно йому сенсея знайти, щоб усе правильно пояснив. Це ж найпростіший вихід — гарного учитель для хлопця нараяти.

— Вчителя для Мишка?! Та його простіше вбити, ніж чогось путнього навчити! Гаразд, Адо. Жартую. Не переймайся Михайлом. Я ним займуся. Мене дивує інше: чому ти досі не запитала, що я тут роблю? Тоді сам розповім. Після чесно відпрацьованої зміни мене під будинком пильнували два лицарі печального образу — Мишко та Віктор. Інформація, бачиш-но, їм знадобилася. Куди ви з Іркою поділися, з ким, навіщо, адреса? Ага! Лишень інформація. А далі самі впораються! Камікадзе срані. Віктор ще хоч у гарячій точці встиг побувати, а Мишко… І пороху не нюхав, і не вбивав ніколи, а туди ж, на подвиги, тягне. Герой, блін!

Хтозна, чи Павла дратує необстріляність Мишка, чи те, що така реакція хлопців не видається йому гідною «розумної людини», а може, й те, що він дозволив себе втягнути в не надто добру історію.

— Не переймайся так, Павле. У няньки до нас ти не наймався. За допомогу щиро дякую. Не знаю, як хто, а я таке не забуваю. А зіскочити будь-коли встигнеш. Думаю, що кілька днів буде тиша. Ніхто нас не чіпатиме. Поки правду від вигадки відокремлять, поки збагнуть, що то не таємний могутній супротивник мало не вбив майже всесильного Валерія Едуардовича… А з міліцією, думаю, мій так званий товариш Антон таки якось уладнає справу — в його ж інтересах.

Каюсь, згадка про користь Антона — то справді занадто. Але, якщо щиро, хлопці таки влипли. А хто, скажіть, при здоровому глузді став би їм допомагати? Зрештою, не виключено, що й мені рано чи пізно може знадобитися його допомога…

— А це вже не тобі вирішувати, зрозуміла?! Мене з дитинства вчили: якщо взяв на себе відповідальність за слабших, значить, мусиш витримати. А як ні, то ти — слимак, та й по всьому. Хай інші ким завгодно вважають, хоч героєм, хоч відчайдухом, та все одно себе не надуриш, бо щодня у дзеркалі ти бачитимеш лише слимака.

До нас неспішно підходить Віктор. Не запитує, чого затрималися. Мовчки подає мені свою джинсову куртку з дурнуватою емблемою залізної людини на спині. Звісно, в ній буде спекотно. Та краще безрозмірна куртка, ніж співчутливі очі попутників. Мій пожований вигляд кого завгодно розжалобить.

— Слухай, Вікторе, а як ви взагалі дізналися, що нам допомога потрібна?

Трохи запізно я взялася це з’ясовувати. Була певна, що відповідь найбанальніша, тож може і зачекати. Справді, ніякого дива. Ірина перед розмовою зі мною запхала Софії у кишеню записку та попрохала «в разі чого» віддати Мишкові. І Софія виконала-таки прохання, щойно побачила, як ми сідаємо в автівку з тонованими вікнами, а та потім зривається з місця на шаленій швидкості. Мишко тверезо оцінив ситуацію та попросив Віктора допомогти. Той відразу погодився та порадив долучити до рятівної операції й Павла, який мусить більше знати, бо ж начальник охорони. Усе просто.

От тільки… Жоден підручник із психології не розкладе по поличках причини такого вчинку. Янголів серед наших рятівників нема. Звичайні слабкі люди. А от же ж… Який, у біса, підручник?!

— Хлопці, я… я дуже вдячна вам за все.

Я мала вибір: улаштуватися на переднє сидіння автівки чи позаду, біля Іри та Мишка. Не вагаючись, запхалася на заднє сидіння. Перехопила ледь здивований погляд Віктора, що миттю влаштувався біля водія, та не надала цьому значення. Якраз накотила хвиля сонливості, певно, лише зараз відчула себе у відносній безпеці. Павло рушив з місця професійно, без ривка. Музику вмикати не став. Певно, мала розпочатися серйозна розмова, тож мусила зосередитися, аби не пропустити чогось важливого.

— Ну що, вовчики-братики, — якусь мить водій вагається, чи не додати: «і лисички-сестрички», але це, на його думку, вже зайва фамільярність. — Ще вчора у нас була певна стабільність…

— Гори вона синім полум’ям, така стабільність, — не стримується Мишко.

— Уже, — раптом утручається в розмову Віктор. — Хай і не зовсім синім, але згоріла дотла. Чи ти не проти і цей будинок підсмажити, щоб уже напевне?

— Ага! А ще краще все місто з чотирьох сторін підпалити. Тоді точно усіх ворогів позбудемося, — уриває дурну репліку Мишка Павло. — От тільки де друзів тоді брати?

Хлопці трохи вгамовуються і якийсь час серйозно розвивають думку, що всім нам варто триматися купи. Мишко обережно пропонує Ірині пожити поки в нього. Потім нітиться, починає верзти, що і на думці «нічого такого» не мав. Дитячий садок, їй-богу! Та в Іри не вистачає сил на відмову, і вона, мовчки хитнувши вдячно головою, приймає пропозицію. Тут, ніби й доречно, виникає ідея показати дівчину знайомому лікарю, а ще краще — прилаштувати на кілька днів у якийсь приміський санаторій. Віктор озирається. Без жодної телепатії легко передбачити, що зараз мова буде про мене. Швиденько бовкаю найперше, що спадає на думку, аби лише надати розмові іншого напрямку:

— То клуб справді згорів дощенту, так? Документи ж начебто в сейфі були? Може, Софію попрохати, аби довідалася? Як уявлю, що доведеться морочитися з медичною книжкою, млосно робиться. А хто мене без неї на роботу офіціанткою візьме?