Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Прикмета є: коли дуже зле, то має бути добре, а коли добре, то чекай лиха.

— Ага. — Янек копнув носком землю. — А котів ти теж боїшся?

— Яких котів?

— Чорних.

Я вчасно запримітив глум у його голосі:

— Ні, я їх чавлю.

— Як?!

— Чобітьми.

— Серйозно?

— Не віриш?

Він знову копнув землю Краківського передмістя.

— Я бачив, як ти з кіньми поводишся. Не вірю. Не можеш ти образити твар ані чорну, ані білу.

Крук круку, кажуть, око не виколе…

— Пішли.

— Куди? Добре, мовчу.

Хвилину по тому.

— А що в тих ящиках було?

Ще хвилина.

— Вони ні слова тобі не сказали, ні одні, ні другі, а якщо це не вони були?

«Добре, мовчу» у нього означало «Почекай, я придумаю ще одне запитання».