Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Бабуся прислала. Поштою.

— Їж-їж.

— Я маю право знати, що я їм!

Чого ж раніше не питав, коли подавали на тарілочках порцелянових з голубими квіточками? Та ще й кланялися при цьому.

— Кавалок козячого сиру, хліба буханець, три яйця, дві цибулини…

— Я добре бачу, що це! Я питаю, чиє все це?

— Ти бачиш тут ще когось?

Він зусиллям волі відірвав погляд від спокусливих страв і відправив його куди подалі.

— Я не буду чіпати краденого.

Мені, самі розумієте, кусень у горлі застряг. Але я чесно спробував зберегти мирний настрій.

— Щоб жити, треба їсти. Щоб вижити, треба вміти добувати собі на прожиття, урозумів?

Я якось говорив, що він був упертим. Так ось, я помилявся. Він був безнадійно впертим.

— Їж сам, — презирливо пересмикнув він плечима, ковтаючи слину. За милю було видно, як його підмивало хапнути обома п’ятірнями скільки хапнеться і запхати собі в рот. Я особисто так і чинив кожного разу, коли траплялася нагода. А траплялася вона нечасто. Вуйко Фонсьо добре знав, скільки в нього чого на кухні і в засіках, і якщо заставав кого за неналежним заняттям… Вічно голодні, ми билися до крові за право піднести до рота окраєць хліба. Чому ж тепер цей окраєць залишався в моїй руці неторканим?

Легенький стрибок — і я опустився поряд із Янеком, ніжно беручи того за барки.

— Слухай мене, цямкачу, і не бреши потім, що не чув.

Блукаючий погляд якось сам повернувся до мене. Очі часто-часто закліпали.

— Тут нема матусі і татуся, які гладили б тебе по голівці, примовляючи: ну ще одну ложечку, лебедику. І нема няньки, яка впрошувала б: а це за дідуся. Я на цю роль не годжуся, але якщо не вийде по-доброму — власноруч прив’яжу тебе до дерева і нагодую. І вір мені, ти в мене все з’їсиш!

Очі більше не кліпали, а щоки почервоніли, як у дівчини на сватанні. Подякуй ще, що заздалегідь попередив. Небагатьох я попереджав.

Коли на небо повиносили провітрити всі можливі пуховики, подушки і перини, ми рушили в дорогу. До слова: Янек ум’яв призначену йому порцію, усім своїм виглядом демонструючи протест. Давай-давай, демонструй, переживемо.

Настрій мій дещо покращився, ніби після вдалого жарту. День мав бути пригожим, Янек — безмовним, а рідне місто — близьким.