Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Колишній пан запихав ягоди до рота жменями, самозабутньо дряпаючись і муркочучи собі під носа черговий шедевр класиків. Усе йшло так добре, а я візьми і ляпни:

— Може, слуги справді невинні?

Янек з набитим ротом прошамкав:

— Які шлуги?

— Може, їх справді нема підстав підозрювати?

Рука в штивному манжеті підкинула ягідку, піймала її, але так і не відправила до рота. На горизонті нарешті почали замітати криваві сліди.

— Ти про отого пана, що з намісником приїздив? На перебранця схожого?

Ти дивись, розкусив-таки хатрака нашого.

— Так ти не ображайся, у них професія така — усіх підозрювати.

А я й не ображався. Не зводячи очей з обрію, я почав прикидати, скільки ще сонце витримає таку над собою наругу. Кожного вечора. Умирати невідомо за що.

— А ти, мій пане, сам подумай. Пригадуєш, як я якось просидів у бібліотеці майже весь день, ти ще підсміювався наді мною: мій начитаний друже і так далі. А якщо це я знайшов тоді ваш архів, дочекався зручного моменту, переховав його, а щоб замаскувати його відсутність, улаштував підпал. Може, я знав, що ним мають цікавитися, і тому так спішив? Тобі не здалося підозрілим, що я кинувся гасити пожежу, не покликавши нікого на поміч? На яку холєру мені здалися твої книжечки? А якби я хотів відхреститися від підозр, кращого способу не придумаєш.

Він сидів навкарачки і крізь міцно стиснуті пальці тік брунатний сік. А як файно все починалося…

— Гадаєш, не довіряю? — Ян скочив на ноги і ступив до дерева, одинокого, кряжистого, схожого на прангер[33]. І обернувся до мене. — Думаєш, йду з тобою весь день і гадаю: ти чи не ти? А вночі так взагалі спати боюся, тільки прикидаюся, що сплю? Так про мене мислиш?! — майже закричав він, але враз заспокоївся, а на кирпатому обличчі залягли тіні: це запекло і стрімко навалювалися сутінки.

— Ось що ми зробимо. Твій укоханий ножичок з тобою?

Я намацав його ліктем під сукном. Подаруночок. Мало хто тепер такі носить. Часи змінилися. Війни притихли. Перейшли в підпілля.

— Ти якось нахвалювався, що можеш із двадцяти кроків у монету попасти? Було?

Ну, у монету, може, й ні, а в людину, особливо якщо в неї біла сорочка на нічим не захищених грудях, особливо якщо під цією сорочкою б’ється серце ворога, особливо якщо мріяв про це багато років…

— Зараз ти отримаєш можливість переконатися, наскільки я тобі довіряю.

Янек став спиною до стовбура, випростався, зціпив зуби і, мабуть, уявивши себе на дуелі, відкарбував:

— Відрахуй двадцять кроків і метай. Як балаганник на ярмарку.