Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Я здався. Тут же ж і без бою. Не вмів я йому брехати. Скажімо, спитає він, а що ти робив майже місяць тому в халупі лісничого поблизу кордону — і я, мабуть, вибовкаю всю правду. Але він не питав. Поки що.

Коли я закінчив історію про свою нелегку службу в короля, над драговиною заметалося мовчання, насторожене і хитке.

— І багато в тебе таких… подарунків?

— Бритва ще.

— Ота сама?

— Так, ота сама.

На очерет полився смуток і зашумів разом з пітьмою, що виповзала нізвідки.

У голові в мене зашуміло, от що! Хочеться часом, щоб хтось посумував разом з тобою, от і верзеться казна-що!

До острівка поміж тим залишилося рукою подати. Подав би хто руку, чи що? Я тикнув палицею в суцільне буре місиво. Палиця провалилася. Достатньо глибоко, щоб я припинив думати в тому напрямку. Довелося робити гак. Драга колихалася й чмокала і, як заведено в природі, нас не пускала. Ми, як повелося, чхали на природу.

Нарешті я подав Янеку знак зупинитися. Чомусь мені здалося, що в цьому місці можна пройти. На вигляд — та ж зелена тванюка, і палиця ледве знаходить опору під нею, але якщо до острівця й можна добратися, то тільки тут… чи ні?

— Мар’яне!

От напасть!

— А по-справжньому тобі щось дарували?

Ні, щоб задавати питання по суті, якщо обов’язково їх задавати. А ти впевнений, що ми не віддамо тут Богові душу? А може, поки не пізно, повернемо назад? Чи вже пізно? І весь твій хвалений досвід — до одного місця, чи не так, Мар’яне? Повертаємося до інтуїції?

Але натомість він спитав:

— Рідні чи близькі дарували?

Готуючи праву ногу до кидка, я слухняно порився в пам’яті. Потім іще раз порився.

— Це коли на Миколая чи на іменини, чи просто… ну, безоплатно, так?

— Так.

— Треба подумати, — сказав я. А що ще я міг сказати?