Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Від усіх можна відірватися.

Окрім вуйка Фонся. Молися, щоб він залишався нашим союзником.

— А що буде після того, як ми відірвемося?

Ось так. Навіть якщо валиться з ніг. Навіть зі зв’язаними руками і ногами. Спочатку спитає, звідки в тебе коса, беззуба, а вже потім помре. Але перше зведе в могилу мене. Я завжди це знав. Я почав це відчувати ще тоді, коли поклав його на спину і відкинув з чола липке закривавлене волосся. Доти я ніколи його не бачив, хоча знав про нього майже все. Він нічого про мене не знав. Мабуть, тому спитав:

— А ти хто такий?

Того разу мені не довелося відповідати: він знепритомнів. Що я відповім наступного разу?

…Повітря встигли прополоскати і підсушити на сонечку, коли ми нарешті вибралися з лісу. Не те слово — вибралися. Висмикнули себе з моховитих тіней, вологого ґрунту, дзюркотливої тиші. І гучно хляпнули у високі трави підліска. Я наказав собі встати і з насолодою послав себе до дідька. Дуже сподіючись на те, що нескоро звідти повернуся.

— Котра година? — простогнали поруч кульбабки.

— Полудень, — видихнув я, розполохавши під своїм носом усіх комашок.

Кульбабки знову простогнали:

— Сім годин… без перерви… бездоріжжям… У-у, я згодую тебе щурам…

Щури — це те, що треба. Акурат для мене. Я підтягнув окільцьовані залізом ноги до живота і відірвав ніс від любих йому комашок. Попереду розляглася улоговина, плавно піднімаючись до порослого вільшняком пагорба. Ступні глухо запульсували, коли тіло налягло на них усією своєю вагою, якісь щупальці потягли мене назад до природи, комашок і кульбабок… Чхати я хотів на щупальці!

— Піду розвідаю…

— Угу, — милостиво дозволили мені мої кульбабки. Виглядало, що я їм за це ще в ніжки повинен кланятися. Дякую, мовляв, за довіру…

Саме так, довіра — препаскудна штука: на крихту похитнеш — і все, йди замовляй молебень…

— Янеку, — торкнувся я пуцьвірінка, що пластом лежав на пузі, — вставай.

— Нізащо.

— Вставай, попереду розвилка. Треба вибрати, куди підемо. Я думаю, в місті ми зможемо загубитися швидше, тому вставай.

Місто — моя стихія, моя релігія, мій талісман. А Янек на все це — та з найвищої дзвіниці:

— А чого я там не бачив?.. І не смій мене чіпати!.. Чому ти ніколи не слухаєшся? Хіба я не встав би сам? Ні, тобі треба продемонструвати, який ти витривалий і без… безапеляційний!