Про братика-баранця

«Треба конче мені розглянутися, хто це все мені робить. Візьму неначе в поле піду, присяду за дверима і догляджусь, що воно таке мені допомагає».

Сіла раз під дверима, дивиться, аж вже топиться в печі, уже вона витопила, і сіла за стіл, і обідає, а баба вийняла кілочок в дверях і придивляється, та їй нічого не каже, а чекає, щоб вона наїлась. От вона вже встала з-за столу, а баба в хату та каже:

— Добридень, їмосьцюню, де це ви тут взялись?

А вона каже:

— А ви трісочку вкинули в свою скриню, то я оце з тої трісочки.

Як це все робилося, а пані в дворі тепер вже почала просити пана:

— Заріжмо цього баранця! Нащо він нам?

А пан думає сам собі: «То казала «братику» на нього, а тут вже каже зарізати його». Та й сам собі дивується.

Але прийшла та бабка до пана, побачила баранця та й каже:

— Баранчику, візьми дитину та прийди до мене до хати. Він зараз взяв, забрав дитину і пішов до баби.

А пані все своє та своє: «Заріжмо та заріжмо баранця». А пан каже:

— Та нехай вже ввечері заріжемо.

А баранець як прийшов до баби, то вони — брат із сестричкою — так зраділи дуже, що побачились, та баранчик почав розказувати:

— Знаєш, сестричко, хотять мене зарізати.

А вона йому каже:

— Не бійся, не заріжуть вони тебе.

Оце подумали зараз, щоб підіслати бабу до пана, щоб прийшов хутко сюди до неї, бо тут дитина і баранчик ждуть.

Як надумалась, так і зробила. Баба пішла до пана та просить, щоб він прийшов до неї на час. Він її питає:

— Чого ж я піду?

А вона просить дуже і каже: