Силач

Іван вийшов. Подали собі руки, сіли за стіл.

— Лади, жоно, обід!

Напекла вона пирогів. Для шарканя — залізних, для Івана — пшеничних. Принесла вина — для шарканя залізного, для Івана природного.

Наїлися, напилися.

— Но, як будемо битися, шаблями ци будемо метатися?

— Метатися!

Імилися руками. Шаркань вдарив Іваном по кістки в землю, Іван шарканем — до колін; шаркань Іваном — до пояса, Іван шарканем — до пояса, шаркань Іваном — до попідплеч, Іван шарканем — до шиї. Борзо витяг шаблю і всі дванадцять голів 'му відтяв.

— Но, дівко,— каже Іван,— збирайся, ідемо домів. Коли виходив, дівчина 'му дала золоту іглу.

По дорозі думає собі. «Молодша буде моя, середуща — Валигори, а старша — Сучикаміння».

Привів Іван всіх трьох сестер до керниці, потряс мотузком. Цимбори витягли по черзі старшу, потім середущу і, нарешті, молодшу сестру.

Як витягли молодшу сестру, досудили, що Івана дотягнуть до середини, а пак пустять назад, бо він, напевно, собі візьме найкращу дівку.

Айбо Іван здогадувався, що з ним можуть вистроїти, й тому замість себе прив'язав камінь.

І не помилився. Підтягли згори мотуз і пак пустили. А сестер налякали, що мусять дома казати, ніби вони двоє їх зрятували, бо інакше їм кінець.

А Іван залишився під землею, журиться, як вийти. Пішов назад в те місце, де побив тарпанів.

Іде, іде... Раз лиш почав падати вогняний дощ. А на дереві у гнізді дуже плачуть малі потятка. Іван пошкодував їх і прикрив своїм одягом. Як дощ перестав, потятка просять Івана.

— Не відходи. Наша мама тобі ся віддячить.

Прилетіла мати — велика-превелика,— й не встигли потятка повісти, хто їх врятував, як проковтнула Івана. Потятка заплакали і все їй сказали. І тоді виплюнула Івана. Ще був живий.

— Но, що хочеш за порятунок моїх дітей?

— Понеси ня на тот світ.

— Добре. Я тя понесу, лиш заріж дев'ять буйволів і дістань дев'ять бочок води.