Силач

— Не є тут нікого.

— Ти мені не говори! Зачав шукати.

Іван показався. Подали собі руки й сіли за стіл.

— Жоно, лади обід!

Вона скоро наладила галушок. Для шарканя — залізних, для Івана — пшеничних. Принесла вина. Для шарканя — залізного, для Івана — природного.

Наїлися, упили.

— Но, як будемо битися? — звідає шаркань,— шаблями рубатися ци метатися?

— Метатися.

Почали битися. Вдарив шаркань Іваном у землю — аж до колін; Іван шарканем — до пояса; шаркань Іваном — до попідплеч. Іван шарканем — до шиї. І борзо утяг шаблю, відтяг всі шість голів.

— Но, дівко, й ти вільна. Чекай ня тут. Я йду за твоєю молодшою сестрою.

Коли відходив, середуща дівка дала йому золоті ножички. І пішов до молодшої сестри, найкращої. Від її лиця, як від сонця, ся видно. Налякалася й заплакала, коли увиділа Івана.

— Втікай геть, бо скоро прийде мій чоловік — шаркань з дванадцятьма головами. Загинеш!

— Не бійся нич. Я вже ослободив твоїх сестер.— І розповів їй свою історію.

Потім запитав.

— Який шаркань дає знак, коли вертається домів?

— Сипле вогняним дощем.

Невдовзі й справді чують: вогняний дощ зачав падати. Іван заховався, а шаркань розчинив двері й загойкав:

— Тут є чоловік з того світу!

— Не є тут нікого.

— Не дури мене.— І пішов шукати.