TextBook Голова зникла, замiсть неї з горища звiсилися великi порепанi босi ноги, i в хату легко навiть не стрибнув, а просто злiз без усякої драбини високий кощавий дiд у домотканих штанях i сорочцi. У руках вiн тримав сопiлку.
Сива коротка борода в дiда Хихинi росла не всуцiль, а наче на узлiссi, окремими кущиками, i це робило його обличчя зовсiм кумедним.
— Дiду! Це… ви? — розгублено пробелькотiв панок. — А ви ж… ви…
То був Рудий Август. Я впiзнав його, тiльки коли вiн заговорив, — по голосу. Я бачив його двiчi — один раз у гримi клоуна, тодi, в цирку, i вдруге пiд час окупацiї, коли обличчя його було спотворене шрамом. I нiколи б не подумав, що оцей чистенький панок — то вiн.
Але то був вiн.
— Не поїхав я, хи-хи-хи-хи… Не поїхав, — торжествуюче смiявся Хихиня. — Лишився. Хи-хи-хи-хи. Ти думав, що обдурив мене, одiслав старого по насiння, — знаєш, що я квiти люблю, а сам, бач… Ех ти! Нишпорка! Ну що, знайшов що-небудь? Хи-хи-хи-хи!
Рудий Август пiдповз на колiнах до старого i заскиглив, як цуценя.
— Дiду! Не губiть! Не губiть мене! Дайте менi весел-зiлля! Дайте, благаю! У вас же е. Є! Я знаю. Нi в кого нема, а у вас є. Недарма ж люди кажуть. Недарма. Ви єдиний знаєте, яке воно, де росте, де його збирати. Одкрийте менi, дiду, цю таємницю, благаю, Христом-богом молю! Не для себе, для публiки.
— Дурень ти, чоловiче! Дурень i грошолюб. Нема з тебе вигоди, як з гнилої колоди. А на сухе дерево й ворона не сяде. Ти й артистом став, циркачем, не тому, до людей веселити любиш, а щоб грошi загребти.
— Якi грошi? Публiка мене не любить. Управляючий цирком вигнати хоче. Врятуйте мене! Благаю!
— Та нема в мене нiякого весел-зiлля. Казав же.
— А чого ж ви такий веселий завжди? Чого? Просто так не буває.
— Вдача така, дурню. Легка вдача. Легко менi вiд тiєї моєї вдачi й важко водночас. Бачиш, живу, як злидень.
— А чого ж люди балакають? Даремно нiколи не стануть балакати!
— Чого балакають? Гаразд, скажу. Предок мiй, кажуть (е така сiмейна легенда), який жив отут на Куренiвцi, запорiзький козак Тимоха Смiян, нiбито справдi знав секрет весел-зiлля, смiх-трави. Недарма й прiзвище, мовляв, таке було — Смiян. Може, не без нього i той знаменитий лист запорожцiв турецькому султану писався. Та жив вiн за часiв Богдана Хмельницького й Iвана Сiрка. У сiмнадцятому сторiччi. Може, збiгаєш до нього, поспитаєш? Хи-хи-хи-хи…
— Дурите ви мене, дiду… Просто не хочете вiдкрити секрет. Я вам заплачу. Нате ось. — Рудий Август шарпнув з кишенi папушу асигнацiй. Заплачу! Скiльки хочете?
— От бачиш, — засмiявся старий. — А ти казав: "Якi грошi?" Ну от що. Забирай оте паскудство i сам забирайся. Через тебе в хатi дихати нiчим стало. Ху!…
Дiд Хихиня нахилився, бридливо узяв Рудого Августа, як погане цуценя, пiдняв i понiс на витягнутих руках до дверей. Штовхнув ним дверi, перенiс через порiг i обережно поклав на землю.
Стрiпнув бридливо руками i весело засмiявся.
Я глянув на Рудого Августа — до чого жалюгiдний: котелок в'їхав на очi, холошi штанiв закотилися, i з-пiд них визирали худi, бiлi, помережанi синiми жилками ноги.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Загадка старого клоуна» автора Нестайко Всеволод на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДIЛ X Подiл. Куренiвка. — Пригода в халупi старого Хихинi. — "Як там у вас, у вiсiмдесят другому?" — Я одержую цiпком по головi.“ на сторінці 4. Приємного читання.