Розділ «8»

- В мене сім'я, мені не можна обійтись без наймичок; в мене ростуть дочки, а на дочок багато треба. Моя Надезя вчилась в пансіоні, а от і Палазю одвезла. Може, й правда, як кажуть люди: дасть бог діти, дасть бог і на діти, - але роби, небоже, то й бог поможе! Як сама не докладеш до всього рук, то нічого й не буде. От і сьогодні сама й корови доїла, сама пекла й варила. В кого в дворі нема й поросяти, а в хаті й кішки, - той цього не втямить, бо такі люди нестатковиті вже зроду…

Олеся стала серед хати й витріщила на Онисю очі. Вона почувала, що Онися знов сипнула наздогад на нестатковитих господарів. Балабуха знов пересів на другий бік Онисі й підставив праве вухо.

- Чи ви оце приїхали в гості, чи приїхали лаятись? - не втерпівши, спитала Олеся.

- Я не лаятись приїхала, а приїхала по свою наймичку, - одмовила Онися.

- А коли приїхали по наймичку, то беріть її собі, - вона мені не дуже потрібна, - сказала Олеся.

- Мені здається, найлучче б спитати в самої Марусі: коли вона схоче, то нехай їде з вами, - з богом, Парасю, коли люди трапляються! - обізвався Балабуха. - От я покличу Марусю!

Балабуха встав і пішов в пекарню. Онися не втерпіла й побігла слідком за ним. Їй хотілось взяти Марусю на оберемок і винести на віз. Увійшли в пекарню. Маруся стояла коло печі й спустила очі.

- Отак, дівко! Добре, їй-богу, добре. Це гаразд! Не добула року й покинула. Чи це тебе твоя мати так вчила, чи це ти своїм мізком розміркувала? - репетувала Онися. - Вдягайся та їдь зо мною в Вільшаницю.

- Ба не поїду, - сказала Маруся й почала колупати піч, неначе її прийшли сватати старости.

- Чом же ти не поїдеш? Чи тобі була яка недогода в мене, чи я тобі їсти не давала, чи що? Сором тобі, дівко, так робити, - говорила Онися.

- Коли в вас важко служити, - тихо обізвалась Маруся.

- А ти б хотіла гроші брати, руки згорнути та посиденьки справляти! Вдягайся, не гай мене й себе, - нічого тобі не поможе, - кричала Онися.

Маруся стояла коло печі, як тур - дівка здорова, огрядна, тілиста й свіжа на виду; її здоров'я тільки дражнило Онисин апетит.

- Не поїду й служити в вас не хочу, бо в вас лягаєш, як перші півні заспівають, - сказала Маруся,- а встаєш, як і другі півні ще не співають.

- Куди ж пак! Мабуть, через те й стільки сала придбала на моєму хлібі, що в двері не потовпишся. Де твоя свита? Вдягайся та сідай на віз, - сказала Онися й кинулась до жердки шукати Марусиної свити.

- І свиту надаремно шукаєте, бо я до вас не поїду, - сказала Маруся.

- Як не поїдеш, то я тебе потягну в стан, - крикнула Онися.

- Хоч мене й в тюрму закиньте, а я з вами не поїду, - сказала Маруся.

- Як ти смієш мене кидати? Як ти наважилась тікати? Соромилась би, дівко, таке навіть говорити: ти така молода, а вже вивчилась швеньдяти по світу. Вчись, дівко, ззамолоду бурлакувати, то вивчишся на старість ще й з гусарами втікати…

Онися обернулась і прикусила язика: в одчинених дверях стояв Балабуха, а за ним в сінях стояла Олеся й насмішкувато дивилась на всю ту справу та справдовування.