Розділ «3»

- Ні, не видерусь, бо дуже крута та стрімка.

- А якби я вас попросила, то полізли б? - дражнила його Олеся.

- Поліз би, - сказав Балабуха, глянувши просто в вічі Олесі.

В Олесі очі блищали, наче дві зорі. Її гаряче лице аж палало: а Балабуха все-таки мовчав.

- Правда в нас у Хохітві гарно? Краще, як у вашій Вільшаниці.

- Краще, як у Вільшаниці, але… але, якби ви були зо мною в Вільшаниці, то вона б мені здалась кращою од Хохітви, - ледве вимовив Балабуха й почервонів.

"Насилу! Слава тобі, господи. От-от скаже!" - подумала Олеся.

- Як же б я там була? Чи поїхала з вами, чи що? - спитала Олеся.

- Ні, якби ви за мене пішли заміж, бо я… я… бо Купідон пронизав наскрізь моє серце стрілою. Амур не любив так Псіхеї, як я люблю вас, - сказав Балабуха через силу.

Олеся знала з романів про того Купідона та Амура, й ті слова дуже припали їй до смаку. Вона любила романтичність, бо читала стародавні, переложені по-московській німецькі романтичні повісті. Тільки все-таки їй хотілось Амура, кращого од Балабухи: не таким вона собі уявляла свого Амура, та ніде було дітись. Олеся тихо промовила звичайну фразу, спустивши очі додолу: "Як батько та мама скажуть, - я згоджуюсь!"

Балабуха взяв Олесину руку й поцілував. Вони повернулись і пішли тихою ходою до хати.

В той час, як молоді гуляли по садку, отець Мельхиседек з жінкою, не довго думаючи, неначе до стіни притиснули Терлецького й Терлецьку й почали говорити за придане.

- А що, отче Петре! Сказати правду, ми оце приїхали сватати вашу дочку, Олесю, - сказав отец Мельхиседек. - Чи оддасте, чи нехай підросте?

- Ми з жінкою ладні оддати. Балабуха чоловік вчений, пригожий, має вже парафію. Не знаю, що дочка скаже, - промовив Терлецький.

- Коли вже, дякувати вам, така ваша воля, то треба й дарити дітей. Що ж ви думаєте дати за дочкою? - сказала просто Мельхиседекова жінка, Марта Тарасівна.

Терлецький глянув на жінку й сказав:

- Дамо сто карбованців.

- Сто карбованців гроші, то правда, - заторохтів отець Мельхиседек, - але, сказати правду, не великі.

- Авжеж не великі, - заторохтіла Мельхиседекова жінка. - Гроші грішми, але треба чогось і до грошей. На господарстві треба й корів, треба й волів, треба й возів, треба коней, треба й до коней. Треба миски й ложки, треба чогось і до ложки. І вже, господи, що то й казати! Ви самі, здоровенькі, знаєте, чого треба на господарстві, та ще й новому та молодому, часом необміркованому…

Терлецька сердито глянула на цю просту, в намітці, сваху, котра жебрала, неначе стара циганка.