Розділ «СКАЗАННЯ ПРО ДІТЕЙ ГУРІНА»

— Ти ба! Я таки не влучив у нього! — сказав Андроґ.

Але Мîм швидко переговорив із тим іншим їхньою

різкою мовою і, наче стривожившись або розлютившись од почутого, кинувся у прохід і зник. Тоді Андроґ став щодуху пориватись іти вперед.

— Нападаймо перші! — гукав він. — їх може бути тут цілий рій, але вони невеличкі.

— Гадаю, їх тільки троє, — сказав Турін і став на чолі ватаги, а позад нього розбійники просувалися навпомацки вздовж проходу, не відриваючи рук од шорстких стін. Багато разів прохід звертав то туди, то сюди під гострими кутами; та нарешті попереду замиготіло примарне світло і вони потрапили до невеликої, проте дуже високої зали, тьмаво освітленої лампами, які звисали з-під затемненої покрівлі на міцних ланцюгах. Мîма там не виявилося, та звідкілясь долинав його голос, отож, ідучи на нього, Турін надибав у кінці зали вхід до світлиці. Зазирнувши досередини, він побачив Мîма, який навколішки стояв долі. Поруч нього мовчки стояв гном зі смолоскипом; а на камінному ложі при дальшій стіні лежав іще один.

— Кгîме, Кгîме, Кгîме! — голосив старий гном, скубаючи на собі бороду.

— Не всі твої стріли обминули ціль, — мовив Турін Андроґові. — Та ця влучність не доведе до добра. Ти надто легко випускаєш стріли; проте можеш не прожити надто довго, щоби помудрішати.

Облишивши інших, Турін м'яко ввійшов, і став обіч Мîма, і заговорив до нього.

— Що за біда трапилася, господарю? — сказав. — Я трохи знаюся на цілительстві. Може, вдасться тобі допомогти?

Мîм повернув голову — очі його червоно палали.

— Хіба би ти міг повернути назад час і повідтинати жорстокі руки твоїм людям, — відповів він. — Це мій син. Стріла влучила йому в груди. Тепер він там, куди не долинають слова. Помер на заході сонця. А твої пута не дали мені зцілити його.

Знову довго стримуваний жаль заструменів у серці Туріна, мовби вода з гірської породи.

— Шкода! — сказав він. — Я би спинив ту стрілу, якби міг. Тепер і справді ця оселя називатиметься Бар-ен-Данвез, Дім Викупу. Бо, незалежно від того, будемо ми тут жити чи ні, я вважатиму себе твоїм боржником; якщо коли-небудь здобуду багатство, то на знак скорботи виплачу данвез за твого сина чистим золотом, навіть якщо воно вже не тішитиме твоє серце.

Тоді Мîм підвівся і довго дивився на Туріна.

— Я слухаю тебе, — сказав він. — І ти мовиш, як давній володар гномів; і це полонить мене. Тепер моє серце заспокоїлося, хоч і не радіє. Тож я сплачу власний викуп: можете тут жити, якщо бажаєте. Але додам і таке: той, хто випустив стрілу, повинен зламати лука та стріли і покласти їх у ногах мого сина; і віднині той чоловік ніколи не повинен брати до рук ані стріли, ні лука. Якщо візьме — від них і помре. Таке прокляття я насилаю на нього.

Андроґ, почувши прокляття, дуже злякався; і хоча неохоче, проте зламав і лук, і стріли та склав їх у ногах загиблого гнома. Та виходячи зі світлиці, люто зиркнув на Мîма і пробурмотів:

— Кажуть, прокляття гнома завжди справджується; але і прокляття людини також може досягнути мети. Нехай же він помре з дротиком у горлі!

Тієї ночі вони полягали в залі, та спали неспокійним сном через голосіння Мîма та Ібуна, його другого сина. Коли воно стихло, розбійники сказати не могли; та прокинувшись, не застали гномів, а вхід до світлиці був завалений каменем. День знову видався ясним, і в ранішньому сонячному світлі розбійники помились у ставку та приготували їжу, як змогли; і коли вони сіли снідати, перед ними з'явився Мîм.

Він уклонився Турінові.

— Мій син загинув, і годі з цим, — сказав. — Він лежить разом із праотцями. А живим годиться повертатися до життя, яке нам відпущено, хоча дні ці можуть бути недовгими. Чи оселя Мîма задовольняє тебе? Викуп заплачено і прийнято?