Розділ «СКАЗАННЯ ПРО ДІТЕЙ ГУРІНА»

Отак він говорив, навіжений і несвідомий того, що йому судилось.

— Інакше, це наше остаточне прощання.

— Мабуть, так буде найкраще, — сказав Белеґ і пішов своєю дорогою.

Кажуть, що Белеґ повернувся до Менеґрота, і постав перед Тінґол ом та Меліан, і розповів усе, що сталося, за винятком поганого поводження з ним супутників Туріна. Тоді Тінґол зітхнув і сказав:

— Я взявся по-батьківськи піклуватися про сина Гуріна, й від цього не можна відмовитися ні з любові, ні з ненависті, хіба що повернеться сам Гурін Звитяжець. Хіба можна зробити більше?

А Меліан промовила:

— Дарунок ти нині одержиш від мене, Куталіоне, за допомогу та чесність, і ціннішого я не маю.

І вона дала йому вдосталь лембасу, дорожнього харчу ельфів, загорнутого в листочки зі срібла; і вузли ниточок, якими він був перев'язаний, скріплювало тавро Королеви — печать із білого воску в формі самотньої квітки Телперіона. Адже, згідно з традицією елдаліе, зберігання та вручення цієї їжі було винятковим привілеєм Королеви.

— Цей дорожній харч, Белеґу, — сказала вона, — буде тобі підмогою в нетрях узимку, а також підмогою тим, кого сам обереш. Бо нині я передаю його тобі, щоби ти розподіляв його на свій розсуд замість мене.

Цей дарунок, як ніщо інше, показав велику прихильність Меліан до Туріна; адже елдари ніколи раніше не дозволяли людям зуживати цього харчу, та й не часто робили це опісля.

Потому Белеґ відбув із Менеґрота і повернувся на північне узграниччя, де він мав власний мисливський будиночок і чимало друзів; проте раптом, коли настала зима і воєнні дії призупинилися, соратники не дорахувались у своїх лавах Белеґа, і він уже ніколи до них не повернувся.

Розділ VII. ПРО ГНОМА НА ЙМЕННЯ МÎМ

Тепер сказання веде нас до Мîма-дрібногнома. Про дрібногномів давно забули, позаяк Мîм був останнім із них. Але навіть у давнину про них знали мало. Віддавна ельфи Белеріанду називали їх нібін-ноґрімами, хоч і не любили; та власне, і дрібногноми не любили нікого, крім себе. Ненавидячи та боячись орків, вони також ненавиділи й елдарів, а найбільше — вигнанців; адже нолдори, за твердженням дрібногномів, загарбали їхні землі та домівки. Нарґотронд першими заснували та почали копати саме дрібногноми — ще задовго до того, як Фінрод Фелаґунд прийшов із-за Моря.

Походять вони, як стверджує дехто, від гномів, котрих вигнали з гномівських міст сходу в стародавні часи. Задовго перед поверненням Морґота вони подорожували в напрямку заходу. Малочисельні, не маючи повелителя, дрібногноми поволі припинили займатися ковальством і накопиченням зброї, бо стало важко добувати залізну руду. Зате вони потроху призвичаїлися до крадіжок, і дещо поменшали на зріст порівняно з їхніми східними родичами, і ходили, похиливши плечі, швидко та крадькома. Проте, як і всі гноми, вони було значно сильніші, ніж здавалися на вигляд, і чіплялися за життя навіть у найбільшій скруті. Але, зрештою, на ту пору вони вже виродились і вимерли в Середзем'ї — всі, крім Мîма та двох його синів, і був той Мîм старий навіть за мірками гномів, старий і забутий.

Після відходу Белеґа (а було це другого літа по втечі Туріна з Доріату) справи у розбійників ішли — гірше нікуди. Дощило не до ладу, й орки, чисельніші, ніж раніше, надходили з Півночі вздовж старої Південної Дороги через Тейґлін, спричиняючи заворушення в усіх лісах на західних кордонах Доріату. Не знали розбійники ні спокою, ні спочинку, і їхній загін значно частіше був переслідуваним, аніж переслідувачем.

Однієї ночі, коли вони лежали, причаївшись у глупій темряві, Турін обміркував власне життя і зрозумів, що його можна було би значно покращити. «Мусимо знайти якийсь потаємний сховок, — подумав, — і запастися харчами на холодну зиму». Та він не знав, куди податися. Наступного дня Турін повів людей на південь — далі, ніж вони будь-коли відходили від Тейґліну та кордонів Доріату; і після триденної подорожі вони зупинилися на західному краю лісів Долини

Сіріону. Місцевість там, піднімаючись до вересових пусток, ставала сухішою та біднішою.

Невдовзі сталося так, що в сірому світлі дощового заходу Турін і його люди знайшли прихисток у хащах гостролисту, а поза ними простягся бездеревний простір, де було багато великих каменів, прихилених або нагромаджених один на одного. Довкола панувала тиша, й тільки дощ скрапував із листя.

Зненацька вартовий подав сигнал, і, позривавшись на ноги, вони угледіли три фігури в каптурах, зодягнуті в сіре, які крадькома рухалися поміж камінням. Кожна постать несла великий мішок, але, незважаючи на це, всі рухалися швидко. Турін крикнув, аби вони зупинились, і люди кинулися до них, як мисливські пси, але ті продовжували йти своєю дорогою, і, хоч Андроґ вистрілив, двоє розчинились у сутінках. Один відстав — чи то був найповільнішим, чи мав найважчу ношу, — тож невдовзі його спіймали, повалили на землю й утримували багато рук, а він, попри все, боровся та кусався, наче звір. Але надійшов Турін і дорікнув своїм людям:

— Що у вас тут? — запитав. — Навіщо так шаленіти? Воно старе і мале. Яка може бути від нього шкода?