Розділ чотирнадцятий БИТВА З КРИГОЮ

Олена Миколаївна скерувала світлову пляму назад по тій же смузі. Вона зробила це двічі, а потім увімкнула автоматичний запам’ятовуючий пристрій, що сам почав повторювати всі рухи важеля, які робила Олена Миколаївна. Тепер світлова пляма бігала з кінця в кінець крижаної смуги, ніби човник на ткацькому верстаті, щоразу поглиблюючи льодову канаву на десять сантиметрів.

— За хвилину десять сантиметрів, — підраховував я. — Отже, за тиждень цілодобової роботи цю прибережну смугу льоду буде розтоплено. Вас влаштовують такі темпи?

— Цілком! — усміхнувся головний інженер. — Ми спробуємо не відстати від вас і в будівництві.

Другого дня погода різко погіршала. Несподівано подув холодний вітер і здійняв до неба хмари снігу. На морі розбушувався сильний шторм, температура різко спала. Здавалось, усі лихі сили накинулись на людей, які намагались відвоювати в них крижане царство.

Хуртовина шаленіла вдень і вночі, не вщухаючи ні на хвилину. Рев ураганного вітру був такий великий, що навіть у приміщенні доводилось розмовляти дуже голосно, майже кричати. Густа снігова завіса зовсім сховала від нас мікросонце; реєструючі прилади, розташовані в районі котлована, показували, що температура у світловій плямі знизилась до чотирьохсот градусів. Довелось опускати систему нижче і фокусувати пляму так, щоб відновити попередню температуру.

Повітря вже не могло ввібрати в себе водяних випарів, які утворилися при таненні криги. Увесь район будівництва окутався снігом і непроглядним туманом. Зрідка від моря долітали оглушливі вибухи, схожі на гарматні постріли: то від крижаного бар’єра відколювались та падали в море айсберги.

Рано-вранці — це був шостий день після початку хуртовини — мене розбудила Олена Миколаївна. Я швидко одягся і підбіг до вікна. Завірюха скінчилась. Повний штиль. У вухах дзвеніло від незвичної тиші. В голубому небі яскраво сяяло наше мікросонце, продовжуючи свою одноманітну роботу. Люди повеселішали. За сніданком раз по раз чулися жарти, сміх, усі відчували, що наближається початок довгожданих робіт.

Світлова пляма, як і раніше, розмірено бігала з боку в бік, але посилала своє тепло не на поверхню льоду, як декілька днів тому, а глибоко всередину котлована, що тягся до самого обрію.

На узбережжі вивільнилася з-під криги величезна смуга. Тільки де-не-де в заглибинах ще виднілись окремі білі плями, від яких ішла пара. Десь біля самого горизонту височіла майже вертикальна стіна льоду, котра ясно відділяла межу тієї зони, в якій діяла світлова пляма. Там, за бірюзовою стіною, шар вікової криги, як і раніше, вкривав материк. Либонь, тільки тепер ми до кінця усвідомили, яку могутню силу ми пробудили до життя. За кілька днів роботи мікросонце прорило в льодах таку долину, на дні якої могли б вільно розміститись Париж, Нью-Йорк, Москва, Лондон, разом узяті.

Головний інженер підрахував, що ділянка суші, яка звільнилася від криги, піднялась порівняло з попереднім рівнем метрів на п’ять-сім.

Через дві доби дно долини стало зовсім сухе. Тепер залишалось тільки усунути на ньому нерівності.

Головний інженер будівництва несподівано звернувся до нас із сміливою пропозицією: вирівняти дно котлована, розплавивши ґрунт за допомогою мікросонця.

— Дно потім, холонучи, потріскається, — заперечив йому Джемс Конт. — Ми вже пробували робити подібний дослід на Місяці.

— Там у вас ґрунт надто різко холонув, а тут ми можемо поступово знижувати температуру, поволі віддаляючи світлову пляму…

І знову система «мікросонце — плавуче дзеркало» наблизилась до Землі. Світлову пляму було сфокусовано ще більше. Повільно, мов шматки вершкового масла на розпеченій сковороді, стали розповзатися врізнобіч і танути, заповнюючи вибалки, невисокі пагорби та підвищення. З дна долини до неба тепер здіймався темний стовп диму, який осідав навколо товстим чорним шаром.

Ми пройшлись по дну долини нашою світловою праскою ще декілька разів, і цього виявилось досить, щоб воно стало ідеально рівне. Тепер розфокусована світлова пляма повільно рухалась уздовж узбережжя.

— Уже все? — здивувався головний інженер. — Чудово! Тільки, будь ласка, не поспішайте охолоджувати ґрунт.

— То підганяли нас, а тепер «не поспішайте». Вже краще зізнайтесь, хитрий чоловіче: у вас, мабуть, не все готово для початку будівельних робіт? — сміялась Олена Миколаївна.

Через три дні ми закінчили охолоджувати ґрунт і, розфокусувавши, на скільки можна було, систему, підняли її високо в небо. Тепер мікросонце освітлювало своїм промінням величезний район, спричиняючи лише слабке танення криги.

У двох місцях дно долини все-таки потріскалось під час охолодження. Тріщини позаливали цементним розчином. Можна було розпочинати роботи — ніщо більше не стояло на заваді. І вони розпочалися.