Розділ дев’ятий ВИЩЕ НЕБА

За весільним столом було небагатолюдно, але весело й гамірно. Ярослав Павлович сказав Челіті:

— Тільки не беріть прикладу з моєї дружини. Це зовсім безсердечна жінка. Живу тут скоро рік, скільки разів кликав погостювати — не їхала. А заради свого мікросонця миттю зібралася не те що на Місяць, а прямо на Венеру. Ну, чи не образливо мені як вірному чоловікові?

— І моя не краща, — поскаржився Федір Миколайович. — Теж ні разу не провідала.

Челіта весело відповідала на жарти, а Віктор сидів урочистий і зніяковілий.

…Настав день від’їзду. Коло нашого ракетоплана зібрався на проводи великий натовп. Челіта й Віктор стояли осторонь, побравшись за руки і мовчки дивлячись одне на одного крізь шоломи скафандрів. Ми розуміли, як боляче їм було зараз розлучатися.

Ерилік Даричан торкнув Олену Миколаївну за плече:

— Пора.

— Гаразд.

Але ніхто не наважився покликати Віктора. Тоді Ерилік піднявся в ракетоплан, і я почув у навушниках шолома настирливі закличні гудки.