Розділ «8»

— Мало хто з нас збагнув його відразу. Цікавий хлопець. Правда, багато в чому дивакуватий. Ви розумієте, що я маю на увазі? Взяти хоча б те, як я з ним познайомився., Коли я з ним познайомився, то спершу подумав, що він трохи задавака. Ось що я був подумав. Та Ерні не задавака. Просто він дуже своєрідний хлопець, і щоб його взнати, потрібен час.

Місіс Морроу слухала мене й мовчала. Та побачили б ви її обличчя! Вона, каналія, як сиділа, так і вклякла. Матері всі такі — їм нічого не треба, тільки розповідай, яка цяця в них синочок.

А я розходився — плету таке, що й на вуха не налізе.

— Він розказував вам про вибори? — питаю. — Про вибори в класі?

Вона похитала головою. Бачу, я вже геть забив їй баки. Не брешу.

— Багато хлопців хотіли вибрати каналію Ерні старостою класу. Власне, всі були в один голос за нього. Бо ніхто, крім Ерні, з тим ділом, вважайте, не впорався б, — правлю я. Слухайте, я таке молов! — Але вибрали зовсім іншого — Гаррі Фенсера. І тільки через те, що Ерні не схотів, щоб ми його висували. Бо він у вас страшенно сором'язливий, скромний і взагалі. Взяв і відмовився… Слухайте, він справді дуже сором'язливий. Ви б спробували якось його відучити. — Я подивився їй в очі. — Невже Ерні вам нічого не казав?

— Ні слова.

Я кивнув головою:

— Це на нього й схоже. Ерні про таке не говоритиме. Це єдина його вада: він надто сором'язливий і скромний. Ви таки спробуйте з ним побалакати — чого він так соромиться?

Цієї миті ввійшов кондуктор перевірити в місіс Морроу квиток. Якби не він, я базікав би ще довго. Та я радий, що трапилася нагода побазікати. Бо такі субчики, як Морроу, тільки й дивляться, щоб потягти вас іззаду мокрим рушником — їм аби зробити кому-небудь боляче. Такі не лише змалку паскуди, вони зостаються паскудами все життя. Та після того, що я наплів місіс Морроу, вона, зуб даю, бачитиме в своєму синочкові такого собі сором'язливого, скромного хлопчика, який навіть не схотів, щоб його вибрали старостою класу. А чом би їй, каналії, так і не думати? Матерів ніхто не знає. В такому ділі вони мало що тямлять.

— Може, бажаєте коктейль? — питаю. Я сам був не від того, щоб випити коктейль. — Тут є вагон із баром. Ходімо?

— Хіба вам уже дозволяють замовляти спиртне, любий? — питає місіс Морроу. Але зовсім не ущипливо. Надто вона мила жінка, щоб розмовляти ущипливо.

— Ну, взагалі, звісно, не дозволяють, але я високий на зріст, і мені звичайно дають, — кажу. — До того ж у мене вже чимало сивини. — Я повернув голову й показав їй своє сиве волосся.

Тут їй, каналії, і мову одібрало!

— Ходімо! Чому ви не бажаєте підтримати мені компанію? — питаю. Я так хотів піти з нею в бар!

— Та ні, мабуть, таки не варто, — каже вона. — Я дуже. вам вдячна, любий, але краще не треба. Та й бар уже, певно, зачинений. Уже дуже пізно, ви ж бо знаєте.

Вона мала рацію. Я геть забув, котра година. І раптом місіс Морроу зводить на мене погляд і питав про те, чого я так боявся:

— Ернест писав, що приїде додому в середу. Що різдвяні канікули починаються в середу. Сподіваюсь, у вас ніхто не захворів і вас не викликали терміново додому?

Місіс Морроу виглядала справді занепокоєно. Вона питала не просто з цікавості, це зразу було видно.

— Ні, вдома всі здорові,— кажу. — А от зі мною не все гаразд. Я мушу лягати на операцію.