Розділ «22»

— Мені подобається Аллі,— кажу. — А ще подобається сидіти ось так, як оце тепер, з тобою. Сидіти, пригадувати, розмовляти про все на світі і…

— Аллі помер. Ти сам завжди так кажеш! А коли людина помре, попаде на небо й те де, то це вже зовсім не те…

— Я знаю, що він помер! Думаєш, не знаю? То що — я вже не можу його любити, га? Коли людина померла, то це ще не означає, що її не можна любити, чорт забирай!.. Особливо, коли ця людина була в тисячу разів краща за тих, котрі живуть.

Фібі нічого не відповіла. Коли вона не знає, що сказати, від неї, каналії, слова не почуєш.

— Принаймні тут мені подобається, — веду далі. — Я хочу сказати, саме тепер. Просто сидіти з тобою, баляндрасити, корчити придуреники…

— Але ж це зовсім не те!

— Чого ж у дідька не те? Це якраз те! Звичайно, те! Люди завжди так думають — це, мовляв, не те, що треба. Мені це вже остобісіло до нудоти!

— Не лайся, кажу! Ну добре, а що тобі подобається ще? Ким би тобі хотілося бути? Вченим, чи там адвокатом, чи ще кимось?

— Вченого з мене не вийде. Смальцю мало в голові.

— Тоді адвокатом — як тато.

— Бути адвокатом, мабуть, непогано, але така перспектива мене не приваблює,— кажу. — Розумієш, добре, коли адвокати намагаються врятувати життя невинним людям і таке інше. Та саме цього вони й не роблять. Коли стаєш адвокатом, то тільки збиваєш гроші, граєш у гольф та бридж, купляєш машини, п'єш мартіні й ходиш з таким виглядом, ніби ти — пуп землі. А крім того: навіть якби ти й намагався рятувати людям життя тощо, звідки б ти знав, задля чого це робиш — задля того, щоб справді врятувати людське життя, чи задля того, щоб стати справді знаменитим адвокатом, таким, якого в залі суду всі поплескують по плечу й вітають, коли кінчається якийсь розтриклятущий продес? Одне слово, як ото в дешевому кіно — репортери і вся ота мура. Хто знатиме, що ти робиш це від щирого серця? Все лихо в тому, що ніхто ж нічого не знатиме!

Я не дуже певен, чи розуміла каналія Фібі, що я в дідька мелю. Все ж таки вона, вважайте, ще дитина і т. д. Але Фібі мене принаймні слухала. А коли тебе хто-небудь принаймні слухає, це вже непогано.

— Тато вб'є тебе. Він тебе вб'є,— сказала Фібі.

Але я її не слухав. Я міркував уже про інше. На думку спала божевільна ідея.

— Знаєш, ким би я хотів бути? — кажу. — Знаєш, ким? Ну, якби можна було вибирати, хай йому грець!

— Ким? Тільки не лайся.

— Знаєш таку пісеньку: «Коли хтось когось піймає у густому житі…»? То я б…

— Ні! Там так: «Коли хтось когось зустріне у густому житі…»! — вигукнула каналія Фібі. — Це вірш Роберта Бернса.

— Я знаю, що Роберта Бернса.

Фібі правду казала. Там було: «Коли хтось когось зустріне у густому житі…» Я й забув.