Розділ «20»

— Добре, добре. А тепер іди спати. Де ти? Хто там іще?

— Нема нікого. Тільки я, і Голден, і Колфілд. — Слухайте, я був п'яний як ніч. Стою і все тримаюся за живіт рукою. — Вони таки пірвали мене! Ватага Роккі мене пірвала! Ти про це чула? Саллі, ти чула про це?

— Я нічого не розумію. Іди вже спати. Мені немає коли. Подзвони завтра.

— Чуєш, Саллі! То ти хочеш, щоб я прибрав тобі ялинку? Хочеш, гаї

— Так! Добраніч! Іди додому й лягай спати! І поклала трубку.

— Добраніч! Добраніч, люба Саллі! Золотко моє, голубко моя! — кажу. Уявляєте, як наквасився!

Потім і я поклав трубку. Мабуть, думаю, вона щойно прийшла з побачення абощо. Я уявив собі, як Саллі розважається в компанії з Лантами й отим шмаркачем із Ендовера і нібито всі вони плавають в якомусь здоровенному чайникові, розводять церемонії, белькочуть одне одному компліменти, виламуються… І на біса тільки я їй подзвонив! Коли я вмажу, на мене ніби мана находить.

Я ще довго стовбичив у тій чортовій телефонній будці. Вчепився обома руками в автомат, щоб не брикнути з копит, і стою. Щиро кажучи, почував я себе препаскудно. Кінець кінцем, я виповз із будки й поплентав, хитаючись, мов ідіот, до чоловічої вбиральні. Там я налив повен умивальник холодної води й устромив туди по самі вуха свою мармизу. А витертись потім і не подумав. Нехай, думаю, капає, враг його матері. Тоді підійшов до батареї під вікном і вгніздився зверху. Так тепло, зручно. Аж приємно було посидіти — я ж бо тремтів увесь, як цуцик. Смішно, звичайно, та коли я налигаюсь, мною тіпає, мов у пропасниці.

Робити не було чого, тож я сидів на тій клятій батареї ї рахував білі плитки на підлозі. І вже вся одежа мокра. Вода патьоками стікає з голови за шию, на сорочку, краватку, а я сиджу — і вусом не веду. А чого хвилюватись, коли вже й так увесь мокрий? Раптом бачу — входить отой субчик, що акомпанував каналії Валенсії на роялі. Отой, що з накрученими патлами, схожий на гомика. Став, поправляє свої «золоті» кучері. Поки зачісувавсь, ми з ним навіть розбалакалися, хоч він, зараза, був зі мною не дуже й привітний.

— Гей, — кажу, — ви ще побачите оту крихітку, Валенсію, як повернетесь до бару?

— Це навіть дуже можливо, — каже. Жартує, гад! Куди не поткнусь — скрізь ці дотепні гади.

— Чуєте, то привітайте її від мене. Спитайте, чи переказав їй отой паскуда, офіціант, те, про що я його просив. Спитаєте?

— Чого ти не йдеш додому, старий? До речі, скільки тобі років?

— Вісімдесят шість. Чуєте, перекажіть їй від мене вітання. Добре?

— Ти чого не йдеш додому, старий?

— Неохота. Слухайте, а ви непогано тарабаните на роялі,— кажу. Просто я до нього підлизувавсь. Як хочете знати правду, то грав він препаскудно. — Вам треба виступати по радіо, — кажу. — Ви такий красючок. Оці золоті кучері, й узагалі. А вам не потрібен імпресаріо?

— Май розум, старий, тюпай додому. Додому — і люлі-люлі.

— Нікуди мені йти. То серйозно — вам не потрібен імпресаріо?

Він не відповів. Просто повернувся й пішов. Кучері свої зачесав, поправив — що ж йому тут іще робити! Чисто Стредлейтер, копія. Всі вони однакові, ці красунчики. Зачеше, прилиже кляті свої патли, а на тебе йому начхати.

Коли я нарешті встав з батареї і рушив до роздягалки, у мене потекли сльози. Не знаю чому, але йду і схлипую. Мабуть, тому, що на душі було так важко й самотньо. Підходжу до роздягалки — і не можу знайти отого чортового номерка! Але дівчина там повелася дуже мило. Віддала мені пальто й без номерка. І платівку «Крихітка Шерлі Бінз» — я її, кляту, так і тягав з собою. Хотів дати дівчині долар за те, що вона така мила, але не взяла. Теж усе вмовляла мене, щоб ішов додому й лягав спати. Я ще спробував призначити їй побачення після роботи, та не вмовив. Я, каже, в матері тобі годжуся і т. ін. А я відповідаю, що мені вже сорок два роки, й показую свій сивий чуб. Дурня клеїв, звичайно. І все ж вона буда дуже мила.