Розділ «19»

— Господи, та не кричи так, Колфілд! Якщо не вмієш розмовляти тихенько, давай припинимо всі ці…

— Ну добре, тільки вислухай мене, — кажу. Я трохи розхвилювавсь і справді розмовляв надто голосно. Іноді я, коли розхвилююсь, починаю говорити дуже голосно. — Я хочу сказати ось що: я знаю, що спілкування має бути і фізичне, й духовне, і піднесене, як мистецтво. Але я думаю так: не можна ж робити цього з усіма підряд — з кожною дівчиною, з якою цілуєшся і те де. Чи в тебе так буває з кожною?

— Може, годі про це? — каже Льюс. — Ти не проти?

— Ні. Але послухай. Візьмемо хоча б тебе й ту китаянку. Що у вас із нею спільного?

— Я сказав — годі про це!

Надто вже конкретну розмову я завів. Сам бачу. Але каналія Льюс мав одну паскудну рису. Коли ми ще вчилися в Гутоні, він мав моду випитувати в кожного про найпотаємніші його думки, а як тільки спитаєш про щось таке в нього самого — відразу злиться. Ці розумники люблять правити розумні балачки тільки тоді, коли вони самі господарі становища. Коли замовк він, то й ти мовчи, а якщо він пішов до себе в кімнату, то й ти чеши до себе. В Гутоні Льюса починало бісити, — це в нього на лобі було написано, — коли він, каналія, закінчував виступати у себе в кімнаті перед нами зі своїми сексуальними проповідями, а ми не розходились і теревенили собі далі. Я кажу про себе й решту хлопців. Чи навіть і не в його кімнаті. Льюс просто місця собі не знаходив. Після того, як він завершував свій коронний виступ, усі мали розходитись по своїх кімнатах і мовчати. А річ була ось у чому: Льюс просто боявся, що хто-небудь скаже щось розумніше за нього. Мене аж сміх розбирав.

— Мабуть, поїду до Китаю, — кажу. — Не виходить тут у мене з жінками.

— І не диво. Не той ще в тебе розум.

— Угу. Це правда, я знаю, — кажу. — Думаєш, у чому моя біда? Не розпалює мене так, як треба, — розумієш, так, як треба, — дівчина, коли подобається мені не дуже. Мені треба, щоб дівчина подобалась по-справжньому. А якщо не подобається, то в мене зразу відпадає охота. Того ж у мене, щоб ти знав, і таке собаче особисте життя. Мука, а не життя.

— Воно й не дивно, чорт забирай! Я ще того разу тобі сказав, що треба зробити.

— Думаєш, треба піти до психоаналітика? — спитав я. Минулого разу він радив мені саме це. Батько в нього психоаналітик.

— Справа твоя, чорт забирай! Яке моє собаче діло до того, як ти живеш!

Хвилину я нічого не казав. Я думав.

— Ну добре, піду я до твого батька, щоб він мене пропсихоаналізував, — озвавсь я нарешті.— І що він зі мною робитиме? Я питаю, що він зі мною робитиме?

— Господи, та ніякого дідька він тобі не зробить! Просто побалакає з тобою, і ти з ним побалакаєш. Головне, він допоможе тобі добрати ладу в світі твоїх власних емоцій, чорт забирай!

— У чому, в чому?

— У світі твоїх власних емоцій. Ти заплутався в складному… Слухай, та не збираюсь я викладати тобі курс елементарного психоаналізу! Якщо це тебе цікавить, подзвони батькові й запишись до нього на консультацію. А не цікавить — не дзвони. Якщо по правді, то мені це до одного місця.

Я поклав йому на плече руку. Слухайте, від нього ж кишки, можна порвати!

— Справжній ти друг, перетуди тебе! — кажу йому. — Ти про це знаєш?

Льюс глянув на годинник.