Розділ «IV»

Герман боровся з думками, напружався, але не мiг найти вiдповiдi. Його очi почали без цiлi i виразу блукати довкола по кабiнетi, перебiгати з предмета на предмет. Нараз зупинилися i впилися в одно мiсце - в образ на стiнi, в той сам образ, що нинi рано визвав цiлий ряд споминок в думцi Германа, а вночi оживився в такий страшний спосiб. Герман замер на мiсцi. Вся тривога, весь забобонний страх, що нинi потрясав його душею, вiджив тепер в однiй хвилi i витиснув смертельний пiт на Германовiм чолi. Яким лютим поглядом дивився на нього вуж! Се той сам погляд, котрий в снi заморозив всю кров в його серцi! Як блищала до свiтла рiзнобарвна луска на тiлi гадюки! Се тота сама луска, те саме тiло, що дотикалося його в снi, котрого страшний стиск передавлював його тiло до костi, запирав йому дух в грудi, висаджував очi з голови! О, так, се той сам вуж! Його сон триває далi! При меркотячiм блискотi свiчки Герман бачить виразно, як вуж росте, рушається, гiростується, пiдносить голову догори, закручує хвостом широчезнi колеса, все ближче, все ближче до нього!..

Га! Що за думка блисла нараз у Германовiй головi! Се не вуж, се безмiрно довга, зросла докупи i оживлена чарiвною силою зв'язка грошей, срiбла, золота блискучого! О, так, се певно так! Хiба ж весь блеск, що б'є в очi вiд вужевої луски, - хiба ж ее не блеск золота та срiбла? А сесi рiзнобарвнi латки на нiм, хiба се не рiзнi векслi, контракти, банкноти?.. О, се певно, се не вуж його обводив своїми велетними звоями, а його власне багатство! А як злобно, як люто глядить на нього зачарована потвораї Вона певна своєї добичi, вона знає, що її металевим перстеням, її горючому блесковi нiхто не уйдеї Вона знає, що найпевнiше не уйде їй Герман, бо вiн на днi пропастi, вiн жертва розпуки, - й вона, вона завела його сюдиi

Герман все то порозумiв в однiй хвилинi безмiрної тривоги. Вiн заревiв, мов ранений звiр, аж вiкна задзвенiли вiд його реву. Вiн чув, що сеся одна думка валить в порох, в нiщо його цiлого враз з його життям, надiями та планами, - його прошибло таке саме чуття, якого мусив дiзнавати чоловiк, котрого заживо четвертують. Зажмуривши очi, вiн в скаженiй безпам'ятi кинувся наперед, горi стiною, вхопив проклятий образ i гримнув ним до землi щосили. Золоченi рами розпирслися на боки з лускотом, - але Герман не отямився. Вiн скочив на полотно, i, мов безумний, почав топтати його, плювати на малюнок, здряпувати фарбу нiгтями, а далi, приступивши один кiнець ногою, хопив за другий i роздер на два куснi, зiм'яв їх в клубки i кинув геть, через вiкно. Вiн був немов в пароксизмi, - груди пiдносилися i опадали швидко, кров стукала о пульси, i перед очима все крутилося, мiшалося, щезало. Вiн убрався i, мов гонений, вилетiв на улицю.

Була пiвнiч. Прозiрчастi клубки хмар надтягали поволi зi сходу i густою чередою залягли вже бiльшу половину неба. Крiзь невеличкi вiдступи мiж ними виднiлося темне, глибоке дно неба з блискотячими звiздами. Холодний вiтер потягав вiд Губицького лiсу. Нiмi кошари бовванiли в сумерку своїми кiнчастими, острими контурами, мов огромнi, остро завершенi стоги сiна. А нижче, над землею, все тонуло в глибокiй пiтьмi помiж чорними сугорбами. Тiльки улиця ширшала перед Германовими очима, мов розбурханий i разом замерзлий потiк болота. Покрай неї, над ровом, iшла вузенька, утоптана стежка для пiшоходiв. Герман поквапно спiшив нею наперед, спiшив, не думаючи куди i за чим. Його гнало щось з дому, йому важко було добути ночi в тiй заклятiй хатi, i вiн iшов наперед долi Бориславом, немов утiкаючи перед чимось, немов кваплячись до якогось важного дiла.

- Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir! - воркотав вiн, нагадуючи кроваве, нам'етнiстю, iдiотичним бiшенством викривлене лице Готлiба, i мимоволi приспiшував ходу.

Сонний Борислав розкинувся круг нього, мов озеро болота, глини, брудних хат, магазинiв, фабрик, недолi i муки. Вiн знав добре, що вся тота рiзнородна маса тепер лежить мертва, понята глибоким сном, - а прецiнь холодний вiтер, що вiяв йому просто в лице, так сильно i так болiсно разив його нерви, що перед ним немов все довкола колисалось, гойдалось, розрушувалось. Той мертвий Борислав, котрого всевладним паном, царем вiн був перед кiлькома годинами, тепер, бачилось, повставав проти нього. Доми заступали йому дорогу, ями, мов створенi смочi пащi, показувалися перед його ногами, а з тих ям, iз страшенної глибiнi, чути було роздираючi зойки, прокляття i крики смертельної розпачi та муки конаючих. А заким Герман мiг отямитися, привиди щезали, лишаючи тiльки в серцi його ледоватий холод тривоги, мов застромленi стрiли.

- Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir! - проворкотав вiн, i поперед його очi з переражаючою живiстю перемигнув i цiлий кiстяк Iвана Пiвторака, - ба, йому здалося, що Iван стояв ось тут перед ним, насеред дороги, i грозив йому своєю костяною рукою. Тут його думка, що серед усiєї тої тривоги шибалася та мiшалася, мов птах в самотрiску, опинилася на однiм предметi, чепилася його, мов потопаючий слабої стеблини.

Що сталося з вiрником, що так раптово поблiд i послаб, почувши оповiдання старого Матiя? Чи дiйсно ся слабiсть прийшла так, сама з себе? Чи, може, вiрник почувається до чого злого? Пощо Матiй питався, коли Iван вiдiйшов вiд роботи? Чому не хотiв говорити нiчо бiльше?.. Сесi мислi насувалися тепер Германовi до голови з далеко бiльшою силою, нiж при виплатi. Вiн силувався занятися виключно тим дiлом, не тикаючим просто його самого, щоб хоть трохи забути все то, що давило i палило його мозок. Вiн з гарячкою якоюсь почав думати о смертi Iвана Пiвторака, розбирати i розважати всi обставини. Iван мав думку - заробити тiлько, щоб мiг в Тустановичах купити собi хату i кусень поля, i для того не брав щотижневої виплати, але, жиючи враз з жiнкою, обходився дуже скупо її власним зарiбком, а свiй щадив. Нараз Iван пропав десь, а коли його жiнка прийшла до Германа допоминатися грошей, що зароби з її чоловiк, то Герман увидiв, що в книжцi видаткiв стояло виразно записано його власною рукою: "Взяв дня того i того всi грошi". Але Герман дармо напружує свою пам'ять, щэб пригадати собi, чи вiн платив коли сi грошi Iвановi на руку. Можа бути, що Iван взяв їх через руки вiрника, як се не газ рiпники роблять. Але що ж виходить iз цього всього? Нiчого, поки не возьмем на увагу блiдостi та слабостi вiрника при оповiданнi Матiя. Так се значить тодi, що Германiв вiрник або сам пхнув Iвана п'яного до ями, або знав о тiм i, може, подiлився грiшми з забiйцею?.. То певна рiч, що при трупi не було нiякого слiду грошей. Ах, а Матiй же казав, що па покрови бачив, як якийсь чоловiк пив з Iваном. Хто був той чоловiк? Чому Матiй не хотiв сього сказати?.. В тiм щось мусить бути!..

Такими невеселими думками занятий, iшов Герман далi, щораз далi, аж опинився геть на самiм краю Борислава, де при купцi стояло кiлька нужденних, старих, гнилою соломою критих хаток, в котрих жили рiпники. В однiй з тих хаток, що стояла коло самої дороги, ще свiтилося. Се свiтло серед загальної пiтьми звернуло на себе Германову увагу. Вiн тихенько пiдiйшов к хатинi i заглянув крiзь тiсне вiконце досередини. Вiн не знав, хто жиє в тiй хатинi, i йому зовсiм не йшло о то - дiзнатися сього. Щось перло його придивитися, як жиють тотi рiпники дома, поза роботою, що говорять, чим занiмаються. Та й того не був Герман так дуже цiкавий, бо кiлько ж то разiв заходив вiн в такi хатки, кiлько разiв обзирав холодним, згiрдним поглядом всю мiзероту, котрої повнi вони були вiд гори до споду! Але нинi дивним якимось способом все, на що поглянув, виглядало для нього не так, як звичайно, - все, чого дiткнувся, змiнювалося в що iнше, мов зачароване. Всякi найщоденнiшi i найзвичайнiшi речi показувалися йому нинi з нових, невиданих досi бокiв, - i ось що потягло Германа пiд вiконце нужденної рiпницької хати. Та тут ждало його ще одно, зовсiм несподiване зрушення, котре мусило довершити морального перевороту в його душi, перевороту глибокого, страшного, болiсного, котрий нинi в нiм звершався силою всiх вражень життя, наслiдком всiх добрих i злих сил, котрi вiн в собi виробив.

В хатi, до котрої заглянув Герман крiзь вiкно, все свiдчило о страшнiй нуждi i занедбаннi. Тiсна хатина з голими, давно не бiленими, закоптiлими стiнами подобала радше на грiб, нiж на людське помешкання. Бiльшу половину вiльного мiсця в нiй забирала глиняна пiч з припiчком, до котрого припирав дощаний тапчан, застелений соломою i накритий грубою веретою. Ог i тiлько всiєї постелi! Нi стола, нi стiльця не було. На жердцi над тапчаном висiло кiлька лахiв жiночих, а над тапчаном, на трьох шнурах, дощана, грубо збита колиска. Тiлько всiєї посуди побачив Герман всерединi. На тапчанi сидiла молода ще, хоть нуждою i невсипущою важкою працею страшно пiдточена жiнка. На нiй була брудна, зрiбного полотна сорочка i ще бруднiша мальованка, а на головi старий чепець i поверх нього надвержена дiрява хустина непевної барви, з-пiд котрої спадало довге волосся. Вона одною рукою злегка погойдувала колиску, а другою час вiд часу втирала сльози, що, видно, насилу перлися їй до очей. Герман знав добре тоту жiнку - то була вдова по Iванi Пiвтораку. Перед нею, обернений до вiкна боком, сидiв на припiчку старий Матiй з невiдступною файчиною в зубах.

- Ей, Марисе, Марисе! - говорив старий Матiй м'яким, тремтячим голосом. - Не такого я житя надiявся для тебе та й для Iвана! Та що! Не знати, чи бог не судив, чи лихi люде не дали!

Марися замiсть вiдповiдi заридала вголос, захлипала, мов дитина.

- Цит же бо, - уговорював Матiй, - не час тепер плакати, нiчо не поможе, лиш здоров'я шкода! Тогди було плакати та кричати, коли пропав зо свiту, - тогди би то було ся бодай на щось здало, а тепер!..

- Ох, господоньку мiй, - зойкнула бiдна жiнка, - або ж я, нещаслива, знала, де вiн ся подiв? Говорив ми, що пiде до Дрогобича, а вiдтам до Тустанович, щоби доразу сторгувати той нещасливий грунт, потому ще десь мав пiти. Що небiжчиковi не кажу: "От, може би, лiпше було туй де ближче купити яку пустку, - i до роботи близько, i всьо". А вiн до мене: "Най мене, - каже, - бог боронит вiд тої роботи, не хочу єї на очi видiти! Волю з голоду гинути межи добрими людьми, косити, молотити, на жорнах молоти, що-будь робити за кусник хлiба, нiж маю ту день бути, в тiй западнi!" Та й як пiшов - i на нинiшнiй день!

Матiй порушився на своїм мiсцi, почувши сю мову.

- А коли то було, не знаєш? - спитав вiн. - Коли Iван пiшов?

- Та вiн вибрався якось вечором на самої покрови. Не знаю, казали другi, що го ще видiли у Кирницького.

- А потому чи вернув назад з мiста?

- Та щось говорили, що вернув, i грошi, кажут, взяв вiд пана.

- А ти го видiла потому?