Розділ «УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА, 1918-1919»

Тому, що головна сила польських військ була саме в районі Львова, властива операція проходила під цим містом з метою його опанування. Звідсіль й походить клич: "На Львів!", що вкорінився в психіці широких мас та що ним жила суспільність й армія в січні, лютому і березні 1919. р.

Львів, у якому згідно з рахунком Сопотніцкого[7] було 15.000 польського війська, можна було порівняти з далеким, наперед висуненим заборолом, що до нього вели два важливіші ходи сполуки, а саме: Перемишль — Львів і Замость — Львів. На знищення цеї групи ворожих сил, тобто приневолення її до здачі, ми повинні були в першу чергу спрямувати всі наші зусилля. Другим, не менш важливим завданням являлося забезпечення за нами напрямку Хирів — Самбір — Дрогобич — Стрий, де успіх ворога загрожував нашій діяльности проти головних сил коло Львова, зокремаж віддавав ворогові нашу "скарбницю", — бориславський нафтовий район. Простір Белз — Сокаль — Камінка — Красне почасти обороняла володимиро-волинська група. Одначе цей простір, без головніших господарських і політичних осередків, не мав для нас особливої ваги.[8]

Проте перевести в життя ці заміри Начальна Команда не могла, бо саме тоді стояла вона перед важким завданням реорганізації армії. На переведення цього ми потребували, згідно з нашими розрахунками, найменше 6–8 тижнів. На тодішні умовини досить великий час. Годі було думати, що ворог подарує нам нашу пасивність, і на кожний випадок треба було рахувати, що зза неї ми загубимо ініціятиву. 3 цих міркувань Н.К. намічає на переходовий час кілька доповнюючих акцій, що, — сполучені однією льогічною оперативною думкою, — витворилиб нам краще вихідне положення на майбутній рішаючий бій.

Цими акціями мали бути:

1) більш тісна облога Львова з північного Сходу та Півночі,

2) відібрання від ворога обшарів на північний Захід від Львова,

3) міцне забезпечення за нами смуги Рава — Белз — Сокаль,

4) міцне забезпечення за нами напрямку Хирів — Самбір, що виводив ворога на наші зади, а крім того сприяв опануванню ворогом нафтового району.

До переведення негайної реорганізації армії Н.К. спонукали матеріяльні й моральні спроможности поляків, які, не рахуючись з тим, чи пощастить їм швидко впорядкувати свої справи на інших фронтах, могли в короткому часі виставити проти нас принаймі стотисячну армію. Тому Н.К. плянує переведення своїх намірів у цей спосіб, що в першу чергу хоче привести до ладу все, що вже було зроблене завдяки ініціятиві низів, а щойно після того приступити до ширших формувань. У міру того, як військові частини набірали більш організованих форм, пляновано зведення їх у більші одиниці. Таких намічено три: З частин б. Північної Округи мав творитися 1. Корпус з місцем постою команди в Камянці Струмиловій. На команданта Корпуса в початках намічено полковн. Курмановича, а пізнійше полк. Микитку. Начальником штабу — отамана Вурмбранда, а потім отамана Куніша.

3 частини бувшої Південної Округи мав бути утворений 3. Корпус з місцем осідку команди в Стрию. На чолі Корпусу залишено полк. Косака, а начальником штабу — підполк. Долежаля.

Згодом ті дві Округи мусіли трохи розвинутися й дати місце 2. Корпусові, який мав оперувати на напрямку Ходорів — Бібрка, — часово з функціями осадного корпусу. На команданта намічено полковн. Тарнавського, а на начальника штабу — підполк. Шаманека.

Щож торкається бригад, то, — як вже сказано вище, — вони відогравали в нас ролю першого зєднання ріжних родів зброї як у великій війні дивізії.

У перших часах тереном використання мав бути фронт і припілля, а глибоке запілля полишалося на пізніше. Запільні організації 3. Корпусу поставлено Начальною Командою за зразок для інших. Н.К. розраховувала утворити небавом при собі ширший відділ забезпечення, як посередника поміж таким же відділом Військового Секретаріяту й органами постачання бригад. Це пособлялоби більшій зручности й волі рухів у наших еволюціях (перекидування частин з одного напрямку на другий) і маневрах. Наші маневрові здібности могли ми збільшити ще шляхом підсилення залізниць, бо брак стратегічних шляхів сильно утруднював пересування військ уздовж фронту. Для цього, наприклад, щоби пересунути якусь частину з Красного на Стрий треба було направляти її через Тернопіль. Хоч ми й не мали "мас", але мали великі віддалення. Тому добрі залізниці принеслиб нам не аби яку користь. З нашими технічними засобами смішно було думати про будову нових шляхів, — ходило бодай про піднесення їхньої перевізної здібности та втримання її на дотеперішній висоті.

Щож торкається спеціяльних частин, до яких ми зараховували саперні частини, залізничі команди, важку артилерію, летунство й кінноту, то Начальна Команда лишила ці справи за собою. Відданням пізніше, спеціяльних частин тому чи іншому з Корпусів ми хотіли, відповідно до оперативних завдань, змінювати їх боєвий "вигляд".

Коли застановимося над цим, яку організаційну працю перевела Н.К. (вона не уявляла з себе сталої робочої машини, бо більшість відділів заступалося молодими, хоч і здібними, старшинами) та команди Корпусів, у порівнююче невеликому для тої справи речинці (від 15. січня до 3. березня 1919. р.), то самі дивуємося тій величі духу й енергії та творчій силі, яку виявили в той час молоді фахові сили нашої армії. За місяць гарячкової організаційної праці, при невпинних боєвих операціях, наша армія виростає в поважну, одноманітну, зреформовану боєву силу кількістю 50–60 тисяч і 60 гармат[9].

Уся ця велика праця коло організації нашого апарату боротьби була ще обміркована при начальникові штабу армії, полковникові Мишківському, при якому почато вже фактичне переведення плянів в життя. Новий начальник штабу, полковник Курманович (за успішний провід 1. Корпусом його іменовано полковником, а на Великій Україні генералом), продовжував почате діло. Він заімпонував мені з першого дня свого прибуття до армії. Я пізнав у ньому видатного й свідомого старшину, якому не бракувало ні теоретичного, ні практичного досвіду.

З "Українського Стрільця" ч. 18 ми довідуємося, що генерал Курманович народився 26. лютого 1876. р. у Вільшанці, пов. Золочів; був сином о. Йосифа, уніатського священика з Холмщини, який зза браку парафії був сільським учителем; скінчив 5 кляс гімназії в Золочеві, школу кадетів у Лобзові біля Кракова й військову школу австрійського генерального штабу; по скінченні був приділений до служби на переміну в генеральнім штабі та у вишкільних частинах; світова війна заскочила його на російському фронті, де попав у полон; шляхом виміни повернувся в травні 1915. р. і служив аж до розпаду Австрії безпереривно на фронті, як курінний, полковий і бригадний командант. 1. листопаду 1918. р. зголосився в Українській Місії у Відні до Української Армії, але зза недуги виїхав до Галичини щойно 24. грудня 1918. р.

На початку лютого питання заміни начальника штабу старшиною західної школи, — про що я вже згадував — настільки стало актуальним, що я був примушений, просити згоди Державного Секретаріяту, призначити на це місце полк. Курмановича. Державний Секретаріят не тільки що апробував моє прохання, але пішов ще далі. 3 іниціятиви Д.С.В.С. іменувала його Національна Рада Військовим Секретарем. Полк. Курманович прийняв призначення з тим застереженням, що фактичний провід справами Д.С.В.С. залишався за б. товаришем Секретаря В.С. майором Бубелою. Згідно з розпорядком Державного Секретаріяту, полк. Курманович рахувався у сталій відпустці й тільки у важливіших справах мав приїздити до Станиславова. Завдяки такій розвязці справи, полк. Курманович, як військовий секретар, міг впливати й на організаційну роботу глибокого запілля. Ми знали, що глибшому запіллю не тільки доведеться взяти на себе пізніше піддсилення армії, але можливо, ще й організацію нових фронтів. Праця в запіллі й тоді вже була в повному ході, але поки що всі її зусилля йшли на підтримання ладу й спокою в самому краю. Творилася жандармерія, а кадри рівночасно відогравали ролю окружних залог. Жалко лише, що на дійсно потрібну зміну, — тобто підлеглість запілля фронтові, — Державний Секретаріят рішився тоді, коли армія була вже у відвороті.

Полк. Курмановичові доручив я як організацію штабу армії, так й штабових апаратів при Корпусах. Особиста його знайомість з більшістю старшин, як це мені здавалось, багато причинилася до правдивого використання їх здібностей. У цьому заслуга полк. Курмановича неоцінима.

Поділяючи погляд генерала Геруа, що штабовці повинні бути інтелектуальною силою в армії, а командний склад носієм етики й волі, находжу потрібним ствердити, що для командного складу на вищих ступнях командування не вистарчає сама практика, — йому потрібне також основне знання теорії. Провідники рівночасно мусять бути й виразниками ідеї ведення боротьби. Тому такі стратегічні сили, як Жоміні й Клявзевіц, підчас їх перебування на російській службі, могли бути лише на посадах начальників штабу у генералів-росіян.